Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні
Обмацавши їх, Міцний Молот з відразою витер пальці об землю й зиркнув на своїх людей, що так само, як і він, порозчепірювали ноги й насилу тримали мечі в понівечених руках. Словом, їм було не краще, ніж ватажкові.
«Треба неодмінно попрохати Карна, щоб він під час наступної зупинки вилікував нас від цієї гидоти, — подумав Роран. — Хоча, з іншого боку, маг може бути надто втомлений… Тоді доведеться терпіти біль… Зрештою, краще вже перетерпіти, ніж дозволити Карну витратити всю свою енергію, перш ніж вони дістануться Аруфса. Під час штурму міста, вміння мага буде просто неоціненне».
Згадавши про майбутній штурм Аруфса, Роран торкнувся вільною рукою грудей, щоб перевірити, чи на місці пакунок з наказами, котрі йому суворо заборонили читати. На щастя, пакунок був на місці.
Спливло кілька довгих тривожних хвилин, перш ніж котрийсь собака почав надривно гавкати десь угорі по струмку. Решта собак кинулась до нього, сповнюючи повітря оглушливим дзявкотом. Швидше за все, це означало, що вони натрапили на нову здобич. Коли гавкіт стих, Роран повільно звівся на ноги й обвів поглядом довколишні зарості.
— Здається, все чисто, — мовив він пошепки. Після ватажка підвелися й усі інші.
— А чи не можна було втнути оце раніше? — похмуро спитав у Карна Гемунд — високий патлатий юнак, який, попри свій вік, уже мав глибокі зморшки довкола рота. — А то скакали по пагорбах… Ледь в’язи собі не поскручували!..
— Раніше я до цього не додумався! Між іншим, пару хвилин тому я врятував вас від тих псів… Могли б хоч якось подякувати! — злісно огризнувся маг.
— Та невже? А я б тобі радив частіше працювати над закляттями, перш ніж дістанемось бозна-куди й…
— Годі вже, — прикрикнув Роран, розуміючи, що ця сварка триватиме без кінця. — Твоє закляття зможе сховати нас від охоронців? — спитав він Карна.
— Людей дурити важче, ніж собак, — скрушно похитав головою Карн і додав, зверхньо зиркнувши на Гемунда: — Принаймні більшість із них… Загалом, я міг би вас сховати. Але куди я сховаю наші сліди? — маг кивнув на зламані й прим’яті кущі папороті, а також на відбитки підків, що чітко проглядали на вологій землі.— Вони все одно дізнаються, що ми тут були. Тому нам треба забратися звідси якомога швидше. Інакше…
— По конях! — скомандував Роран, уриваючи мага. За стогоном та прокльонами вардени сяк-так здерлися на своїх скакунів. Ватажок востаннє глянув убік печери, аби пересвідчитись, що вони нічого не забули, і спрямував коня вперед.
Невдовзі вардени вже випірнули з-під дерев і продовжили свою подорож до Аруфса. Мабуть, ця подорож почала здаватися їм безкінечною. Та найгірше було Роранові, адже він уявлення не мав, що буде робити, коли загін дістанеться нарешті до міста.
ПОЖИРАЧКА МІСЯЦЯ
Ідучи табором варденів, Ерагон час від часу знизував плечима. Так він намагався втамувати біль у шиї, яку поранив під час тренування з Арією та Блодхгармом кілька годин тому.
Аж ось він зійшов на невеличкий насип, що, наче одинокий острів, височів серед моря наметів. Тут Ерагон зупинився й роззирнувсь навсібіч. Перед ним простиралась темна гладінь озера Леона, що виблискувала в сутінках, коли маленькі хвилі відбивали жовтогаряче світло, яке линуло з табору. Дорога, по якій прямували вардени, пролягала між наметами й берегом. Це була широка смужка бруківки, покладена, як казав йому Джоуд, задовго до того, як Галбаторікс переміг Вершників. За чверть милі на північ, прямо біля води, лежало маленьке рибальське селище. Ерагон знав, що його мешканці були аж ніяк не в захваті від того, що військо розбило табір неподалік від їхніх осель.
«Ти повинен учитися… бачити те, на що дивишся», — зринуло в пам’яті юнака.
Відтоді як вони покинули Белатону, Ерагон не раз і не два міркував над цією порадою Глаедра. Він так і не збагнув до кінця що саме дракон мав на увазі, адже Глаедр відмовився пояснити своє загадкове послання. Так чи інакше, Ерагон зрозумів ці слова буквально. Він і справді намагався тепер бачити все, що було перед ним, яким би маленьким і незначним воно не здавалось. Ерагон намагався зрозуміти значення того, на що дивився.
Але ж як це все було складно! Куди б він не глянув, скрізь бачив силу-силенну деталей. Та ще більше було речей, яких він просто не помічав. Окрім того, він далеко не завжди був упевнений у тому, що те, що він бачить, має якесь значення. Ось і зараз. Чому, наприклад, із димарів будинків у рибальському селищі не йде дим?
І все ж таки якісь успіхи він, здається, робив. Принаймні Арія вже більше не перемагала його щоразу, коли вони тренувалися. Він спостерігав за нею дуже-дуже уважно. Він вивчав її рухи так пильно й обережно, неначе підкрадався до оленя. І як наслідок — виграв кілька поєдинків. Хоч, зрештою, його майстерність поки що була куди гірша, ніж у ельфійки. І юнак не знав, що йому треба вивчити чи хто його повинен учити, щоб так вправно орудувати мечем, як це робить Арія.
«Може, Арія і має рацію, коли каже, що досвід — це єдиний учитель, який мені зараз потрібен, — подумав Ерагон. — Однак досвід потребує часу, а час — це те, чого в мене найменше. Уже зовсім скоро ми будемо в Драс-Леоні, а там не за горами й Урубейн. Ще максимум кілька місяців — і ми зустрінемося віч-на-віч із Галбаторіксом і Шруйканом».
Ерагон зітхнув і заклопотано потер обличчя, намагаючись думати про щось приємніше. Та ці думки майже ніколи його не покидали. І скільки б він не думав, його завжди охоплювало почуття все більшої і більшої тривоги.
У такому кепському настрої юнак і рушив униз по схилу. Перш ніж піти до свого намету, він вирішив трохи поблукати табором. Зазвичай прогулянка заспокоювала його. Повз нього проходили різні люди. Вони віталися, тисли руку, говорили: «Шейдслеєр», — на що Ерагон ввічливо кивав.
Так він блукав десь із чверть години, зупинявся, поринаючи у свої думки, аж поки його увагу не привернув високий
