Варта!Варта! - Террі Пратчетт

— Вам треба лише знайти його лігвище, — фиркнув Патрицій. — Щойно знайдете лігвище — знайдете і дракона. Це очевидно. Здається, його шукає півміста. 

— Якщо це лігвище взагалі існує, — уточнив Ваймз. 

— Чому ви це кажете? — різко скинувся Вонс. 

— Ми розглядаємо всі можливості, — завчено пробубонів Ваймз. 

— А куди він ховається, якщо не в лігво? — запитав Патрицій. 

— Розслідування триває. 

— То хай триває інтенсивніше. І знайдіть лігвище, — кисло додав Патрицій. 

— Так, сер. Дозволите йти, сер? 

— Будь ласка. І сьогодні до вечора я чекаю результатів, ясно? 

«Чого я сам не подумав про його лігвище?» — розмірковував капітан, коли вийшов під денне світло на площу, де юрмився натовп. Усе це здавалося несправжнім — от у чім річ. Якщо дракон несправжній, його поведінка взагалі не вкладається в жодні рамки. Як він міг вийти з провулка, в який не заходив? 

Коли викреслюєш усе неможливе, то залишок — хоч би яким неймовірним він здавався — має бути правдою. Проблема, звісно, полягала в тому, щоб розібратися, що саме тут неможливо. Ще та задача. 

І той дивний нічний випадок з орангутаном… 

Вдень у Бібліотеці вирувало життя. Ваймз обережно пробирався крізь натовп. Правду кажучи, він міг піти куди завгодно у місті, але в Академії завжди стверджували, що тут діють чудодійні закони, а Ваймзу здавалося, що нерозумно наживати собі ворогів, зустріч із якими може суттєво позначитися на температурі тіла, не кажучи вже про його форму. 

Бібліотекар, який сидів, згорбившись, за своїм столом, вичікувально поглянув на нього. 

— Ще не знайшли. Пробач, — сказав капітан. — Розслідування триває. Але ти можеш мені трохи допомогти. 

— Уук? 

— Це ж магічна бібліотека, правда? Ну, тобто ці книжки, так би мовити, розумні? От я й подумав: якби я прийшов сюди вночі, вони б неодмінно здійняли рейвах — адже вони не знають мене. Але якби знали, то, мабуть, повелися б спокійно. Отже, книгу мав узяти хтось із чаклунів, чи не так? Або принаймні хтось із працівників Академії. 

Бібліотекар позирнув направо і наліво, а тоді схопив капітана за руку і потягнув у тихий куточок за книжковими полицями. Лише там він кивнув. 

— Це був хтось, кого вони знали? 

Знизування плечима, а потім іще один кивок. 

— Саме тому ти прийшов до нас? 

— Уук. 

— А не у раду Академії? 

— Уук. 

— Хто це міг бути? Маєш якісь здогадки? 

Бібліотекар стенув плечима. Це був надзвичайно виразний порух, зважаючи на те, що тіло, по суті, було мішком, підвішеним до лопаток. 

— Ну, це вже бодай щось. Повідом, якщо трапиться ще щось дивне, гаразд? — Ваймз підняв погляд на ряди полиць. — Тобто щось дивніше, ніж завжди, розумієш? 

— Уук. 

— Дякую. Приємно зустріти громадянина, який вважає за свій обов’язок допомагати Сторожі. 

Бібліотекар дав йому банан. 

Знову потрапивши у вир міської вулиці, капітан почувався на диво піднесеним. Йому явно вдалося щось відкопати. 

Якісь дрібнички, як‑от фрагменти пазла. Жоден із них насправді не мав сенсу, але всі вони натякали на існування більшої картини. Зараз йому достатньо було б знайти кутовий фрагмент або краєчок… 

Хоч би що там думав Бібліотекар, Ваймз майже не сумнівався, що це не чарівник. Не справжній чарівник, який отримує зарплатню. Це було не в їхньому стилі. 

І ще, звісно, ці пошуки лігвища. Найрозумніше було б почекати і подивитися, чи прилетить дракон сьогодні ввечері. І спробувати визначити, де він з’явиться. Отже, потрібна була височина. А чи існував спосіб виявляти драконів? Ваймз поглянув на драконодетектор Нудля Від-Душі-Відриваю. Дуже проста конструкція: шматок деревини, насаджений на металевий стержень. Коли дерево, повністю згорівши, оголювало метал, це означало, що ви знайшли дракона. Драконодетектор, як і багато інших пристроїв Нудля, бездоганно функціонував — у свій власний спосіб — і водночас був абсолютно ні на що не придатним. 

Мав існувати кращий спосіб знайти чудовисько до того, як підсмалиш собі пальці. 

Надвечірнє сонце розтікалося над обрієм, ніби жовток некруто звареного яйця. 

Над дахами Анк-Морпорка завжди випиналися цілі зграї химер, але зараз там вирував ще й коловорот моторошних людських облич, які немовби зійшли з гравюр про те, як шкідливо пити джин. Серед тієї публіки, що взагалі не купує гравюр, такої їх концентрації досі не спостерігалося. Багато цих облич були прикріплені до тіл, що тримали страхітливу зброю, яка переходила з покоління у покоління — часто із застосуванням насильства. 

Із височини штабу Ваймз бачив чаклунів, які вишикувалися на дахах Академії, а також натовпи шукачів золота. Ці авантюристи чекали на вулицях з лопатами напоготові. Якби дракон справді мав лігво десь у місті, незабаром йому б довелося спати просто на підлозі. 

Знизу пролунав крик Нудля Від-Душі-Відриваю чи когось із його товаришів. Пропонували гарячі ковбаски. Ваймз раптом відчув порив громадянської гордості. Було щось правильне у містянах, які, зіткнувшись із катастрофою, подумали про те, щоб продати учасникам гарячі ковбаски. 

Місто чекало. Зійшло кілька зірок. 

Колон, Ноббі і Морква також стояли на даху. Колон насупився, бо Ваймз не дозволив йому використовувати лук і стріли. 

Стрілянину в місті не заохочували, бо, взявши великий лук і випустивши з нього стрілу, можна було влучити геть не в того невинного перехожого, в якого цілилися, а в іншого, який випадково опинився надто близько. 

— Дуже слушно, — сказав Морква. — Акт про громадську безпеку, 1634, зброя метального типу… 

— Годі цитувати всі ці штуки, — гаркнув Колон. — У нас уже немає законів і всякого такого! Це старий мотлох! Зараз усе набагато… цей-во… прагматичніше. 

— Не знаю, що там у законі, а я сказав прибрати лук, — нагадав Ваймз. 

— Капітане, я справжній мастак! — запевнив Колон. — Та й взагалі тут у людей купа зброї, — буркотливо докинув він. 

Безумовно, він сказав правду. Сусідні дахи наїжачилися вістрями. Якби ця пропаща істота прилетіла, їй би здалося, що вона в густій лісовій хащі. 

— Я сказав прибрати лук, — повторив Ваймз. — Я не допущу, щоб мої люди стріляли по мирних громадянах. Зброю геть. 

— Це дуже слушно, — сказав Морква. — Ми тут для того, щоб захищати й служити, правда, капітане? 

Той скоса позирнув на нього. 

— Гм. Еге ж. Так. Саме так. 

Леді Ремкін витягнула на дах свого будинку, що стояв на пагорбі, якесь неоковирне складане крісло, встановила телескоп, розклала на парапеті бутерброди і флягу з кавою і зручно влаштувалася із записником на колінах, чекаючи. 

Минуло півгодини. Цілий ліс стріл привітав хмарину, що пропливла в небі, кількох безталанних кажанів і схід місяця. 

— Усе покотилося шкереберть через цю біганину зі зброєю, — врешті озвався Ноббі. — Його просто налякали. 

— Схоже, що так, — визнав сержант Колон, опускаючи спис. 

— А ще тут стає холодно, — зауважив Морква, обережно підштовхуючи ліктем капітана Ваймза, який привалився до димаря, задумливо втупившись у далечінь. — Сер, уже багато людей розійшлися. Може, і нам час? 

— Що-що? — запитав Ваймз, не обертаючись. 

— Ще й на дощ повертає, — додав Морква. 

Ваймз промовчав. Він уже кілька хвилин дивився на Вежу мистецтв, центр Невидної академії. Казали, що це найстаріша споруда міста. 

Хоч там як, а вона явно була найвищою. Час, погода і недбалі ремонтні роботи добряче познущалися з неї, зробивши схожою на покручене дерево, яке зазнало забагато буревіїв. 

Капітан силкувався пригадати її обриси. Коли йдеться про щось цілком звичне, його часто навіть не