Варта!Варта! - Террі Пратчетт

У нього кепсько виходило. 

Не відводячи погляду, він схопив сержанта Колона за плече і обережно розвернув у потрібному напрямку. 

— Ви на покрівлі тієї вежі нічого дивного не бачите? 

Колон витріщився на неї, а тоді стривожено розсміявся. 

— Ну, здається, ніби там дракон сидить, правда? 

— Так. Мені теж так здалося. 

— Але… Але… Але якщо уважно придивитися, стає видно, що це лише гра тіней на плетиві плюща. А якщо примружитися, то ніби дві бабці сидять на візку. 

Ваймз примружився. 

— А от і ні. Все одно схоже на дракона. Величезний дракон згорбився і дивиться вниз. Гляньте, он складені крила. 

— Перепрошую, сер, але таке враження створює поруйнована башточка. 

Вони знову втупилися у неї. 

— Сержанте, скажіть — я заради чистої цікавості запитую, — що, на вашу думку, створює таке враження, ніби розгортаються величезні крила? 

Колон ковтнув. 

— Гадаю, це враження створюють величезні крила, сер, — відповів він. 

— Саме так, сержанте. 

І тут дракон упав. Не полетів униз, а просто беркицьнувся з верхівки вежі і наполовину ринув, а наполовину зірвався, зникнувши з поля зору за будівлею Академії. 

Ваймз піймав себе на тому, що чекає, коли пролунає удар. 

А потім знову побачив дракона, який летів, мов стріла, мов зірка, що падає з неба. Тепер уже не свинцеве грузило гепнулося вниз зі швидкістю тридцять два фути на секунду — натомість щось нестримне рвонуло вгору. Воно промайнуло над дахами, трохи вище людського зросту. А ще страшніше стало від звуку: немовби хтось повільно і ретельно розривав повітря навпіл. 

Усі у Сторожі попадали й розпласталися. Ваймз краєм ока побачив величезну морду, яка віддалено скидалася на конячу. Потім щось промайнуло над головою. 

— Срань паскудна, — пролунав голос Ноббі звідкись із труби. 

Ваймз міцніше схопився за комин і, підтягнувшись, став на ноги. 

— Капрале, на вас форма, — сказав він, і голос у нього майже не тремтів. 

— Перепрошую, капітане. Срань паскудна, сер, — виправився він. 

— Де сержант Колон? 

— Тут, сер. Схопився за цю трубу, сер. 

— Ох, це ж треба. Моркво, витягніть його, будь ласка. 

— Ви лишень погляньте-но, як він летить! — сказав Морква. 

Траєкторію руху дракона можна було простежити за тим, як злітають хмарами стріли і як зойкають і захлинаються кров’ю ті, у кого влучили випадково чи рикошетом. 

— Він ще навіть не повністю розгорнув крила! — закричав Морква, намагаючись піднятися на комин. — Дивіться! 

«Таких розмірів просто не мало б існувати, — сказав собі Ваймз, позираючи на величезне тіло, що кружляло над річкою. — Він завдовжки з вулицю!» 

Над доками піднявся стовп полум’я. На мить ця істота промайнула на тлі місяця. І аж потім вона розгорнула крила, один раз. Пролунав такий звук, наче отара мокрих породистих овець налетіла на скелю. 

Дракон зробив невелике коло, кілька разів вдарив крилами в повітрі і повернувся. 

Пролітаючи над штабом Сторожі, він виплюнув колону білого полум’я, що бризкало іскрами. Черепиця внизу не просто розплавилася, а вибухнула розжареними червоними краплями. Комин розірвало, і на вулицю дощем посипалися цеглини. 

Широчезні крила били повітря: істота кружляла над охопленою пожежею будівлею, яка швидко перетворювалася на вогняну руїну. Коли не лишилося нічого, крім купки розсипаного плавленого каміння, серед якого траплялися якісь чудернацькі смуги і бульбашки, дракон зневажливо черконув крилами, здійнявся над містом і полетів геть. 

Опустивши телескоп, леді Ремкін похитала головою. 

— Це неправильно, — прошепотіла вона. — Це дуже неправильно. Неможливо, щоб він був здатний на таке. 

Вона знову підняла трубу і примружилася, намагаючись визначати, що зараз горить. Внизу, у своїх сажках вили малі дракончики. 

«Де я?» — згідно традиції, запитуємо ми, приходячи до тями від благословенної, позбавленої подій непритомності. Мабуть, це у нас в крові. 

Ваймз промовив ці слова. 

Традиція дозволяє самостійно обрати продовження тексту. Надзвичайно важливо переконатися, що всі частини тіла, які, за спогадами, були наявні вчора, лишилися на своїх місцях. 

Ваймз здійснив цю перевірку. 

Тут настає час болісних відкриттів. Свідомість набирає обрисів, наче сніжка, що збільшується, коли котиться схилом. І виявляється, що ми приходимо до тями у тілі, що лежить у канаві з численними… не так важливо, з чим саме, адже зі словом «численні» зазвичай нічого хорошого не поєднується. А може, на свіжих простирадлах, і на чоло заспокійливо лягає чиясь рука, і хтось у білому діловито відгортає фіранку, а за вікном новий світлий день? Усе скінчилося, і попереду нічого поганого, хіба що слабкий чай, поживна вівсянка, маленькі зміцнюючі прогулянки в саду, а ще, може, коротке платонічне захоплення добрим янголом, який вас доглядає; а може, все це лише мить затьмарення, і зараз над вами нависає покидьок, який от‑от візьметься за вас по-справжньому, застосувавши держак свого кайла? А чи даватимуть виноград? — цікавиться свідомість. 

У цей момент допомагає якийсь зовнішній стимул. Дуже приємно чути: «Усе буде гаразд». Натомість: «Його документи вже знайшли?» — явно поганий знак. Однак ці варіанти все-таки кращі, ніж: «Тримайте його за руки, щоб не сіпався». 

Але цього разу йому відповіли: «Капітане, ви мало не сконали». 

Біль, який, скориставшись із непритомного стану Ваймза, чкурнув покурити (у метафоричному сенсі), миттю повернувся. 

— Арргх, — промовив капітан. 

І розплющив очі. 

Він побачив стелю. Дуже гарний знак, який одразу виключав цілу низку неприємних версій. Розфокусований погляд також натрапив на капрала Ноббса. Оце був уже не такий обнадійливий знак. Капрал Ноббс нічого не доводив: навіть після смерті ви могли побачити щось подібне до капрала Ноббса. 

В Анк-Морпорку було небагато лікарень. Кожна Гільдія мала власний лікувальний заклад, а ще існувало декілька безкоштовних, утримуваних різними чудернацькими релігійними організаціями, як‑от Ченцями-балансирами. Однак медичних послуг широкому загалу ніхто не надавав, і людям доводилося вмирати власними силами, без допомоги лікарів. Зазвичай вважали, що лікування лише розніжує і в будь-якому разі суперечить Природі. 

— Я вже запитував, де я? — слабким голосом промовив Ваймз. 

— Так. 

— А мені відповіли? 

— Кепе, я гадки не маю, що це за будинок. Він належить якійсь бучній кобіті — це вона сказала перенести вас сюди. 

Здавалося, що Ваймзова свідомість перетворилась на суцільну рожеву патоку, однак він спромігся вхопитися за дві ниточки і пов’язати їх. Вжиті в одному реченні слова «бучна» і «перенести» про щось говорили. Так само, як і тутешній дивний хімічний запах, що виявився сильнішим навіть за вже звичні пахощі Ноббі. 

— Ми не про леді Ремкін говоримо? — обережно запитав він. 

— Мабуть, так. Величезне бабисько. Шаленіє від драконів, — щуряче обличчя Ноббі розпливлося у моторошному змовницькому вишкірі, якого Ваймз досі не бачив. — Ви у неї в ліжку. 

Капітан роззирнувся навколо, відчуваючи перші ознаки неясної паніки. Він зараз міг бодай ненадовго зосередитися, тож помітив, що в кімнаті трохи бракує холостяцької шкарпетковості. Натомість повітря відгонило тальковою пудрою. 

— Це ніби як бдувар, — пояснив Ноббі з виглядом знавця. 

— Стривайте, стривайте. Цей дракон… — пригадав Ваймз. — Він пролетів прямо над нами… 

Спогади розворушилися і напали на нього, мов люті зомбі. 

— Капітане, ви як? 

…розчепірені кігті завширшки з розкинуті чоловікові