Таємничий лицар - Джордж Мартін
Він обернувся до Дунка та Яйка і мовив:
— Нам слід забиратися з Білостін’я, поки ті двоє не повідомили Гормонові Пику. Він має серед гостей більше друзів, ніж я. У північній стіні є потерна, вийдемо нею… ходімо, треба поспішати.
Дунк вкинув меча до піхов.
— Яйку, тікай разом із паном Маслоплавом.
Він обійняв хлопця однією рукою і стишив голос.
— Не залишайся коло нього довше, ніж мусиш. Жени Крапельку геть, перш ніж його вельможність знову перебіжить на інший бік. Тікай до Дівоставу — дотуди ближче, ніж до Король-Берега.
— А ви, пане?
— Про мене не думай.
— Я ваш зброєносець.
— Еге ж, — відповів Дунк, — тому виконаєш мій наказ, поки не отримав доброго ляща у вухо.
XX
З трапезної палати саме виходила купка людей, зупиняючись перед виходом, аби накинути на голови каптури від дощу. Серед них були Старий Бик і хирлявий князь Крестав, знову напідпитку. Обидва широко розступилися, даючи Дункові дорогу. Пан Мортімер Гребеняк кинув на нього цікавий погляд, але заговорити остерігся. Утор Підлисток виявився менш сором’язливим.
— Ви спізнилися на учту, пане, — мовив той, натягаючи рукавиці. — А ще я помітив, що ваш меч знову при вас.
— Ви матимете за нього викуп, не переймайтеся.
Дунк залишив побитого щита і накинув скривавлену руку киреєю, аби сховати з виду.
— Якщо виживу. Або ж доведеться вам обідрати мій труп.
Пан Утор засміявся.
— Цікаво, я чую тут хоробрість чи звичайну дурість? Одну від іншої часто-густо важко відрізнити. Але ще не запізно пристати на мою пропозицію, пане.
— Пізніше, ніж ви гадаєте, — заперечив Дунк.
Він не чекав, поки Підлисток відповість, але проштовхався повз нього крізь подвійні двері. Трапезну заповнювали пахощі пива, диму, вологої вовни. На галерейці тихо грали кілька музик. Від верхніх столів доносився сміх. Там пан Кірбі Пім і пан Лукас Острівець змагалися, хто кого переп’є. На помості князь Пик про щось настійливо переконував князя Костяна, тоді як молода дружина Амброза Маслоплава сиділа покинута на панському кріслі.
Нижче солі Дунк побачив пана Кайла, який топив своє горе у пиві пана Маслоплава. Його полумисок був повний густої юшки, намішаної з залишків минулої учти. У харчівнях Король-Берега така страва прозивалася «бевка з мнясом». Панові Кайлу бевка, вочевидь, у горло не лізла і тому вистигала недоторкана, вкриваючись плівкою жиру.
Дунк ковзнув на лаву поруч із ним.
— Здоровенькі були, пане Кайле.
Кіт кивнув головою.
— І вам того ж, пане Дункане. Вип’єте пива?
— Та ні.
Якраз пива він зараз потребував найменше.
— Ви нездорові, пане? На виду ані кровинки немає.
— Аби всередині якась лишилася. Що зробили з Глендоном Палом?
— Його потягли до підземелля. — Пан Кайл заперечливо захитав головою. — Хвойдин він вилупок чи ні, але на крадія мені не схожий, хоч убийте.
— Він нічого не крав.
Пан Кайл скосився на нього уважніше.
— Ваша рука… як це вас…
— Кинджалом.
Дунк обернувся до помосту і спохмурнів. Сьогодні він двічі уник смерті. Він розумів, що будь-хто уже б наївся пригод за один день, але ж… «Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.» Він пружно звівся на ноги і покликав:
— Ваша милосте!
Кількоро людей на ближніх лавах поклали ложки, перервали балачки та обернулися подивитися.
— Ваша милосте! — покликав Дунк гучніше.
І закрокував мирійським килимом до помосту.
— Даемоне!
Тепер замовкла половина трапезної. За високим столом молодик, який називав себе Скрипалем, обернувся та посміхнувся. Дунк звернув увагу, що задля учти він одягнув лілову сорочку. «В колір очей.»
— Пане Дункане! Радий бачити вас у наших лавах. Чого бажаєте?
— Правого суду, — відповів Дунк, — для Глендона Пала.
Ім’я загриміло луною серед стін, і на пів-удару серця кожен чоловік, жінка та юнак у трапезній скам’яніли. А тоді князь Костян гримнув кулаком по столі та заволав:
— Смерть йому, а не правий суд!
Те саме підхопив десяток голосів, а пан Гарберт Пужел заявив:
— Він народився байстрюком. Усі байстрюки — злодії, а коли й гірше. Кров завжди візьме своє!
На мить Дунк впав у відчай. «Я тут зовсім один.» Але раптом на ноги звівся пан Кайл-Кіт, майже не хитаючись од випитого.
— Може, він і байстрюк, панове товариство, та він байстрюк Вогнепала! Як зауважив пан Гарберт, кров завжди візьме своє.
Даемон спохмурнів.
— Ніхто не шанує Вогнепала більше за мене, — відповів він. — Та я не повірю, що той негідний лицар народився від його сім'я. Він украв драконяче яйце, при тому вбивши трьох вірних людей.
— Він нічого не крав і нікого не вбивав! — наполягав Дунк. — Якщо вбито троє людей, то шукайте їхнього убивцю деінде. Ваша милість знають незгірш мене, що пан Глендон цілісінький день був у дворі, виграючи один двобій за іншим.
— Так і є, — визнав Даемон. — Я сам дивувався. Але ж драконяче яйце знайшли у його речах.
— Хіба? І де воно зараз?
Поволі, статечно підвівся князь Гормон Пик, холодно виблискуючи очима.
— У безпеці, під доброю вартою. Але що вам до того, пане?
— Накажіть його принести, — відповів Дунк. — Хочу на нього поглянути, мосьпане. Бо тієї ночі як слід не роздивився.
Пикові очі звузилися.
— Ваша милосте, — мовив князь до Даемона, — пригадую, що цей заплотний лицар прибув до Білостін’я разом із паном Глендоном, до того ж непроханим. Він може бути співучасником злочину.
Дунк на це навіть не зважив.
— Ваша милосте, — продовжив він, — драконяче яйце, знайдене паном Пиком серед Глендонових речей, він же сам туди й підклав. Хай принесе його, якщо зможе. Огляньте його самі. Ставлю що завгодно — ви побачите лише розмальовану каменюку.
Трапезна вибухнула гармидером. Одночасно заговорили кількасот голосів, півтора десятки лицарів скочили на ноги. Даемон зараз виглядав зовсім молодим — геть як пан Глендон, коли того звинуватили в крадіжці.
— Ви, часом, не п’яні, друже мій?
«Якби ж то.»
— Я втратив трохи крові, — зізнався Дунк, — але не розум. Пана Глендона звинувачено облудно.
— Але навіщо? — здивувався Даемон. — Якщо Пал не вчинив ніякого злочину, то навіщо його вельможності винуватити хлопця, підкріплюючи свої слова якимось розмальованим каменем?
— Аби прибрати його з вашої дороги. Їхня вельможність купили інших ваших суперників золотом
