Таємничий лицар - Джордж Мартін

«То це він?» — вразився Дунк. — «Оцей напахчений, товстозадий, пикатий панич — мій таємний ворог?» Він не знав, плакати йому чи сміятися.

— Пан Утор чесно заробив своє золото. Просто в мене міцна голова, та й годі.

— Схоже на те. Крок назад.

Дунк зробив крок назад.

— Іще. Іще. Іще один.

Ще один крок, і Дунк притиснувся до колодязя, відчуваючи камені попереком.

— Сідайте на край. Вас же не лякає трошки водички, га? Після дощу вже не страшно.

— Я не вмію плавати.

Дунк поклав руку на край колодязя. Камені були мокрі. Один піддався під рукою.

— Яка жалість. То самі стрибнете, чи пхнути ножем?

Дунк зиркнув униз. Побачив, як вода рябить під дощем — за добрих дванадцять стоп унизу. Стінки колодязя вкривали слизькі водорості.

— Я не зробив вам нічого поганого.

— І вже не зробите. Даемон мій! Я очолю його Королегвардію. А ви не варті білого корзна!

— Я й не казав, що вартий.

«Даемон». Ім’я закалатало у Дунковій голові. «Ніякий не Ян. А Даемон, на честь батька. Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.»

— Від Даемона Чорножара народилося семеро синів. Двоє з них загинули на Червонотрав’ї, близнюки…

— Аегон та Аемон. Недолугі тупі горлорізи. Такі ж самі, як ви. Коли ми були малі, вони задля втіхи мучили і мене, і Даемона. Я плакав, коли Лихий Булат повіз його до вигнання. І знову плакав, коли князь Пик сказав, що він повертається. А він побачив вас на дорозі й геть забув, що я взагалі є на світі.

Глушняк загрозливо махнув кинджалом.

— Можете стрибнути у воду як є, а можете, спливаючи кров’ю. Що обираєте?

Дунк ухопив пальцями розхитаний камінь. Він, проте, сидів міцніше, ніж Дунк сподівався. Пан Алин устиг кинутися уперед і вдарити, поки Дунк його вивертав. Але Дунк крутнувся, і вістря проштрикнуло тільки м’язи щитової руки. Саме цієї миті камінь нарешті вирвався на волю. Дунк загнав його просто в рота вельможному паничеві й почув гучний хрускіт зубів.

— У колодязь, кажете?

Він ще раз тріснув панича по зубах, тоді кинув каменя, схопив Глушняка за зап’ясток і викрутив так, що зламав кістку. Кинджал брязнув на каменях двору.

— Тільки після вас, мосьпане.

Ступивши убік, Дунк смикнув панича за руку вперед і вгатив йому чоботом нижче спини. Князь Алин беркицьнувся головою у колодязь. Почувся сплеск.

— Чудово! Мої вітання, пане.

Дунк рвучко обернувся. Під дощем він міг розібрати тільки постать у каптурі та велике бліде око. Але щойно чоловік наблизився, як обличчя під каптуром набуло знайомих рис пана Майнарда Бросквина, а бліде око виявилося пряжкою з місячним каменем, якою він пристібав кобеняка на плечі.

У колодязі плюскався і вовтузився князь Алин, волаючи:

— Пробі! Вбивають! Люди, на поміч!

— Він хотів мене убити, — мовив Дунк.

— Це пояснює, звідки стільки крові.

— Крові? — Дунк зиркнув униз. Його ліва рука була вся червона від плеча до ліктя. Просякла кров’ю сорочка липла до шкіри. — Ой леле…

Дунк не пам’ятав, як упав, лише раптом відчув себе на землі, а на обличчі — дощові краплі. Він ще чув, як пан Алин скиглить з колодязя, але плюскіт вже слабшав.

— Треба перев’язати вам руку. — Пан Майнард підсунув власну під лежачого Дунка. — Ану вставайте. Сам я вас не подужаю. Спирайтеся на ноги.

Дунк сперся на ноги.

— Пан Алин… він зараз потоне.

— Ніхто за ним не сумуватиме. А надто Скрипаль.

— Він не… — Дунк рвучко дихав, бліднучи від болю. — …не скрипаль.

— Авжеж ні. Він — Даемон з дому Чорножар, Другий тако наречений. Принаймні так він величатиме себе, якщо колись дістанеться Залізного Престолу. Ви здивуєтеся, скільки вельможних князів бажають мати короля якомога хоробрішого та дурнішого. А Даемон молодий, зухвалий і пречудово виглядає на коні.

З колодязя ледь чутно долинали якісь звуки.

— Може, кинемо його вельможності мотузку?

— Дати собі клопіт рятувати, щоб потім вішати? Оце вже ні. Хай жере те, що сам вам наготував. Ану давайте, спирайтеся на мене.

Бросквин повів Дунка через двір. Зблизька риси обличчя пана Майнарда справляли дивне враження. Що ретельніше Дунк у них вдивлявся, то гірше бачив.

— Згадайте, як я пропонував вам тікати, а ви поставили честь вище за життя. Почесна смерть — це добре, та раптом життя, яким ви легковажите, не є вашим власним? Чи дасте ви тоді ту саму відповідь, пане мій?

— Чиє життя? — З колодязя почувся останній плюскіт. — Яйкове? Ви кажете про Яйка?

Дунк вчепився у Бросквинову руку.

— Де він?

— Разом із богами. Гадаю, ви самі зрозумієте, чому.

Всередині в Дунка все перевернулося з таким болем, що він забув про руку і застогнав з розпачу.

— Малий скористався чоботом.

— Треба гадати, що так. Він показав персня маестрові Лотару, а той повів його до Маслоплава, а той, поза сумнівом, напудив у штани, побачивши печатку, і спитав себе, чи правильну сторону обрав, і чи багато знає Кровокрук про змову. Відповідь на останнє питання буде така: «достатньо».

Бросквин гигикнув.

— То хто ви такий?

— Я ваш друг і доброзичливець, — відповів Майнард Бросквин. — Який спостерігає за вами і дивується, як вас занесло до цього гаспидського гнізда. А тепер помовчте, будемо вас лікувати.

Пересуваючись тінями, двоє лицарів сяк-так дісталися невеличкого Дункового намету. Всередині пан Майнард запалив вогонь, налив у миску вина і поставив його кипіти.

— Розріз чистий, ще й не на мечевій руці, — мовив він, розпанахавши рукав просякнутої кров’ю Дункової сорочки. — Здається, ніж не зачепив кістку. І все ж промити треба, щоб не втратити руку.

— Байдуже. — Живіт Дункові скрутило від лихих звісток, і він боявся, що зараз виблює. — Якщо Яйк помер…

— …то вину за його смерть слід покласти на вас. Якби ж ви тримали його подалі звідси… Але я не казав, що він мертвий. Я казав, що він разом із богами. Чи маєте ви чисте полотно? Льон, шовк?

— Є сорочка. Хороша, дорнійська. Як це — разом із богами?

— Все у свій час. Спершу рука.

Вино скоро почало парувати. Пан Майнард знайшов хорошу Дункову шовкову сорочку,