Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Хай мене чорти вхоплять, якщо я знаю, — проказав він. — Ми вже кілька днів плентаємося цією чорною стежиною, тож можу сказати лише так само, як ти: десь у Тіні.

— О, так тобі вдалося її відшукати?

— Це зробила Найда. Я нічого не бачив, але вона вивела мене на неї. Поступово я також став розрізняти слід. Але це дівчисько — справжнісінький слідець!

— Вона зараз з тобою?

— Еге ж. Каже, що ми їх наздоганяємо.

— Тоді краще перенеси мене до вас.

— Ходи сюди.

Він простягнув руку, я вхопився за неї, стиснув, зробив крок, відпустив його руку і пішов поруч із його стременом. Позаду тюпала в’ючна конячка.

— Привіт, Найдо, — гукнув я, бо побачив і її: вона їхала верхи з другого боку. Попереду неї й трохи праворуч вимальовувалася темна, досить зловісна постать на чорному коні.

Найда посміхнулася.

— Мерліне, — сказала вона. — Привіт.

— А чому не «Мерль»? — поцікавився я.

— Як забажаєш.

Вершник на чорному коні повернувся й подивився на мене.

Я ледь зупинив смертельний удар, який рефлекторно видобув зі спикарда так блискавично, що й сам перелякався. Повітря поміж нас наповнилося пронизливим скреготом, наче автівка зашкребла по асфальту, намагаючись запобігти зіткненню.

Цей сучий син, височезний, білявий, був одягнений у жовту сорочку, чорні штани та чорні ж чоботи й увішаний зброєю. На широких грудях підскакував медальйон із зображенням Лева, що роздирає Єдинорога. Кожного разу, коли я бачив цього типа чи чув про нього, він коїв якусь капость, як-от, наприклад, нещодавно майже закатрупив Люка. Він був найманець, в Ереґнорі вважався кимось на кшталт Робіна Гуда, а ще заклятий ворог Амбера, байстрюк покійного короля Оберона. Гадаю, в усіх державах Золотого Кола за його голову була призначена винагорода. З іншого боку, вони з Люком були давні приятелі, і Люк присягався, що той не такий уже й поганий. Це був мій дядько Далт, й у мене склалося враження, що за будь-якого різкого руху його м’язи можуть розірвати сорочку — такі вони були напружені.

— ...ти зустрічався раніше із моїм військовим радником Далтом, — проказав Люк.

— Зустрічався, — промовив я.

Далт дивився на чорні лінії, що помалу танули, наче дим, у повітрі між нами. Нарешті він легенько посміхнувся.

— Мерлін, — промовив він, — син Амбера, Принц Хаосу, людина, що вирила мені могилу.

— Про що це ти? — не зрозумів Люк.

— Невеличка словесна дуель, — відказав я. — Ти маєш хорошу пам’ять, Далте, на обличчя.

Він коротко розсміявся.

— Важко забути таке видовище, як могила, що розчахується в тебе під ногами, — сказав він. — Але я не ворогую з тобою, Мерліне.

— Я також, наразі, — відказав я.

Він рохнув собі під ніс, а я рохнув і собі й відвернувся до Люка, вважаючи, що процедуру знайомства на цьому вичерпано.

— А стежина сама по собі завдає вам клопоту? — поцікавився я.

— Ні, — відповів Люк. — Тут нема нічого такого, як у тих байках, що ходять про Чорну дорогу. Часом вона виглядає трохи похмурою, але нічого жаского ми на ній не помічали. — Він подивився собі під ноги й хихотнув. — Звісно, вона лише кілька ярдів завширшки, — додав він, — і оце поки що чи не найширша її ділянка.

— Втім, — сказав я, посилюючи свої чуття та вивчаючи еманації стежини за допомогою свого Лоґруського зору, — гадаю, щось вам тут могло б загрожувати.

— Значить, нам пощастило, — сказав він.

Найда знову розсміялася, а я відчув себе дурнем. Присутність ти’їґи мала згладжувати всі лиховісні ефекти Хаосу тут, у царстві Порядку, не гірше, приміром, ніж моя власна.

— Схоже, фортуна йшла поруч із тобою, — сказав я.

— Тобі знадобиться кінь, Мерлю, — сказав Люк трохи згодом.

— Гадаю, ти маєш рацію, — погодився я.

Я боявся вдатися до магії Лоґрусу та привернути увагу до нашого місцеперебування. Я вже знав, що спикард можна використовувати практично тим самим чином, тож направив у нього свою волю, продовжив лінію, ще далі, знайшов те, що шукав, викликав до себе...

— За хвилинку він буде тут, — сказав я. — Ти казав, наче ми їх наздоганяємо?

— Так мені сказала Найда, — пояснив Люк. — Вона має просто дивовижно потужний зв’язок із сестрою, до того ж надзвичайно відчуває цю дорогу. — І додав: — А ще вона дуже багато знає про демонів...

— А що, ми можемо зустрітися тут із демонами? — запитав я її.

— Корал викрали воїни Хаосу в подобі демонів, — сказала вона. — Схоже, вони прямують до вежі, там, попереду.

— Як далеко ще до цієї вежі? — запитав я її.

— Важко сказати, бо ми зрізуємо шлях крізь Тінь, — відповіла вона.

Слід, який виявився смугою почорнілої трави та був позначений так само почорнілим віттям на деревах та кущах, що нависали над ним, тепер описував широку дугу пагористою долиною, а, коли я ненадовго сходив з чорної стежини та знову на неї повертався, мені здавалося, що з кожним разом вона теплішає та чіткішає. Це була зовсім інша дорога, якщо порівнювати з тією, практично неприступною органам чуття, стежиною, якою вона була поблизу Кашфи, і це свідчило, наскільки далеко ми заглибилися у володіння Лоґрусу.

За наступним поворотом я раптом почув із правого боку іржання.

— Перепрошую, — сказав я. — Час забрати замовлення. — З цими словами я зійшов зі стежини до гайочка, пробираючись між деревами з довгастим заокругленим листям.

Фиркання та тупання лунали десь попереду, і я пішов на ці звуки, туди, де затінок був густішим.

— Ти куди? — гукнув Люк. — Нам не варто розділятися.

Дерева купчилися тісно, протиснутися між них верхи було б непросто, тому я тільки озвався через плече:

— Не хвилюйся! — та пірнув у гущавину.

...І саме тому, звісно, він там і чекав.

У повній збруї, осідланий та загнузданий, він стояв, заплутавшись поводами у густому гіллі, і лаявся кінською мовою, мотаючи головою, б’ючи копитами. Я зупинився й утупився в нього.

Можливо, я справляю таке враження, нібито мені краще всунути ноги в «Адідаси» та пробігтися Тінню підтюпцем, ніж труситися нею на спині тварини, що мало не ошаліла через усі ті пертурбації навколо неї. Або прочесати Тінню на байку. Або