Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Раптове мовчання, ось що. Бенкес припинив читати.

Я хотів нахилитися і пошепки заговорити до Джилви, але цієї миті Бенкес почав проголошувати Відхідну. Як не дивно, я зміг пригадати всі потрібні рефрени.

Пісноспів наростав, а коли досяг свого апогею, я побачив, що Мандор підвівся зі свого місця, так само як і Дара, і Таббл. Вони рушили вперед, приєднавшись до Бенкеса, що стояв біля труни: Дара та Мандор стали у ногах, Таббл і Бенкес — у головах. Служки зійшли зі своїх місць і почали задувати свічки, доки залишилася мерехтливо горіти лише одна велика свіча, на Ободі, за спиною Бенкеса. Усі присутні в залі теж підвелися. На стінах обіруч моторошним сяйвом горіли вогняні мозаїки, їхній блиск змішувався із вогниками свічок. У цьому тьмяному світлі, тепер, коли спів припинився, я розрізнив рух унизу.

Чотири постаті трохи нахилилися, очевидно, беручись за ручки труни, потім випрямилися й рушили до Обода. Ще один служник зробив крок уперед і став біля останньої свічки, очевидно, збираючись задути і її вогник, коли прах Свейвілла буде віддано Хаосу.

Залишилося лише шість кроків... три... два... Бенкес і Таббл стали на коліна на самісінькому краї, опустивши труну в заглиблення в кам’яній підлозі, і Бенкес речитативом затягнув фінальний ритуальний спів. Дара і Мандор залишалися стояти.

Молитва добігла кінця, і тут я почув прокляття. Мандор, здавалося, смикнувся вперед.

Дара відскочила вбік. Я почув, як труна стукнула об кам’яну підлогу. Але служник уже не встигав спинити рух руки, і за мить полум’я останньої свічки згасло.

І тоді пролунало несамовите виття. Темний силует повалився незграбно і зник. Виття стишувалося, зменшувалося, змовкло...

Піднісши догори ліву руку, стиснуту в кулак, я за допомогою спикарда викликав сферу світла, і вона видулася з нього, наче мильна бульбашка з соломинки. Коли я відпустив її і вона злетіла вгору, то мала біля трьох футів у діаметрі. Раптом уся зала наповнилася шумом голосів. Решта чаклунської спільноти також вдалися до своїх улюблених освітлювальних чар, приблизно водночас зі мною, і неф храму наразі заливало море світла з десятків різноманітних джерел.

Дивлячись убік, я бачив Бенкеса, Мандора та Дару. Вони обговорювали щось біля самісінького Обода.

А от Таббл і тіло Свейвілла зникли.

Мої сусіди вже посунули зі своїх лав уперед. Я теж зворухнувся, усвідомлюючи, що мені не можна тут затримуватися надовго. Переступив через порожню лаву, повернув праворуч і торкнувся плеча Джилви, яке ще зберігало людські абриси.

— Мерліне, — озвалася вона, стрімко розвернувшись до мене. — Таббла... вже немає... Так?

— Дуже схоже на те, — відказав я.

— Що тепер буде?

— Мені треба забиратися звідси, — сказав я, — і то швидко.

— Чому?

— За мить комусь спаде на думку проаналізувати, хто ж тепер престолонаступник, і мені буде не продихнути від охорони, — сказав я. — А цього я наразі аж ніяк не можу дозволити.

— Чому?

— Нема часу пояснювати в усіх подробицях. Але мені треба з тобою поговорити. Можу я умикнути тебе звідси просто зараз?

Навколо нас кипіла людська юрба.

— Звісно... сір, — промовила вона, очевидно, лише зараз збагнувши, хто відтепер наступник престолу.

— Облиш цю фігню, — порадив я, а спикард уже закручував навколо нас спіральні потоки енергії і за мить забрав нас звідти.

Я переніс нас до лісу з металевих дерев, і Джилва, не відпускаючи моєї руки, роздивлялася навкруги.

— Мілорде, що це за місце? — запитала вона.

— Краще я не відповідатиму, — сказав я, — з причин, які стануть зрозумілими за мить. Минулого разу, коли ми з тобою розмовляли, я мав до тебе лише одне питання. А тепер маю два, і це місце, певним чином, фігурує в одному з них, не кажучи вже про те, що тут майже завжди достатньо безлюдно.

— Питай, — промовила вона, розвертаючись так, щоб дивитися мені в обличчя. — Спробую допомогти. Але якщо це щось важливе, то, боюся, ти зробив не найкращий вибір...

— Так, це важливо. Але я не маю часу, аби звернутися до Белісси. Йдеться про мого батька, Корвіна.

— Так?

— Це від його руки загинув Борел з роду Гендрейків під час битви за Лабіринт.

— Я так і думала, — сказала вона.

— Коли війна закінчилася, він приєднався до делегації з королівського двору, що прибула сюди, аби укласти мирний договір.

— Так, — сказала вона. — Мені про це відомо.

— А незабаром після цього він зник, і ніхто, схоже, не знає, куди він подівся. Довгий час я вважав, що він, можливо, мертвий. Але пізніше натрапив на певні ознаки того, що він живий і, скоріш за все, його тримають десь в ув’язненні. Ти можеш мені щось сказати з цього приводу?

Зненацька вона рвучко відвернулася від мене.

— Я почуваюся ображеною, — промовила вона, — якщо ти припустив те, про що я подумала.

— Вибач, — сказав я, — але я мусив запитати.

— Наш Дім — дім честі, — мовила вона. — Ми сприймаємо ту долю, яку готує нам війна. Коли поєдинок закінчено, ми до нього більше не повертаємося.

— Ще раз прошу вибачення, — сказав я. — Ми з тобою навіть рідня, ти знаєш? По лінії моєї матері.

— Так, я знаю, — сказала вона, не дивлячись на мене. — Це все, Принце Мерліне?

— Так, — відповів я. — Куди мені тебе доправити?

Вона помовчала якусь мить, а тоді сказала:

— Ти казав про два питання.

— Забудь про це. Я передумав щодо другого.

Вона повернулася й подивилася на мене.

— Чому? Чому я маю забути? Тому, що захищаю честь моєї родини?

— Ні, тому, що я тобі вірю.

— І?

— Я потурбую цим запитанням когось іншого.

— Ти хочеш сказати, що це небезпечно, і тому ти передумав мене питати?

— Я не розумію, у чому там справа, тому — так, це може бути небезпечно.

— Ти хочеш образити мене знову?

— Боже збав!

— Став своє запитання.

— Мені доведеться тобі щось показати.

— То показуй.

— Навіть якщо для цього доведеться вилізти на дерево?

— Не має значення, що для цього доведеться зробити.

— Слідуй за мною.

Отож я підвів її до дерева, виліз на нього сам — у моїй теперішній