Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Якби я могла допомогти наступному Королю, я б зробила все, що в моїх силах, — промовила вона. — Хоча формально я не можу говорити від імені всього нашого дому, я впевнена, що Гендрейки погодяться надати тобі допомогу, аби надавити на того, хто до цього причетний.

— Дякую, — сказав я, і ми обійнялися. Луска у неї була прохолодна. Її ікла пошматували б мені вухо, якби я був наразі в людській подобі, а для мого демонського вуха це було лише ніжне покусування. — Я ще звернуся до тебе, якщо мені знадобиться допомога у цій справі.

— Звернись до мене в будь-якому разі.

Приємно було побути у такому стані, коли ти обіймав і тебе обіймали, тож ми довжили й довжили цю мить, коли раптом я помітив тінь, що наблизилася до нашого шляху.

— Гос-с-сподаре Мерлін...

— Ґлейт!

— С-с-саме так. Побачила, як ти йдеш с-с-сюди. Людина ти чи демон, малий ти чи виріс-с-с, я тебе завжди впізнаю.

— Мерліне, що це? — запитала Джилва.

— Стара приятелька, — відповів я. — Ґлейт, познайомся з Джилвою. І навпаки.

— Чес-с-сть для мене. Я прийшла с-с-сказати, що с-с-сюди хтос-с-сь іде.

— Хто?

— Принцес-с-са Дара.

— Ой, леле! — вирвалося у Джилви.

— Тепер ти можеш здогадатися, де ми, — сказав я їй. — Мовчи про це.

— Мені моя голова дорога, мілорде. Що нам тепер робити?

— Ґлейт, ходи до мене, — сказав я, ставши на коліно і витягнувши руку вперед. Вона влізла на неї і зручно вмостилася. Підвівшись, іншою рукою я взяв руку Джилви та надіслав вольовий імпульс спикарду.

А тоді я завагався.

Я не знав, де ми в біса знаходимося — тобто фізично, в географічному сенсі, шлях може привести вас до сусіднього приміщення, чи за тисячі миль від відправної точки, чи кудись у Тінь. На те, щоб зрозуміти, де ми наразі, і прокласти звідси обхідний шлях додому, минаючи дерево, спикард може витратити немалий час. У нас такого часу немає, відчував я.

Я міг просто наказати зробити нас невидимими. Але боявся, що матуся має достатню чутливість до чар, аби виявити нас і на рівнях поза видимістю.

Я повернувся обличчям до найближчої стіни і за допомогою ліній сили спикарда зайшов за неї своїми органами чуття. Ми були не під водою, не на плавучому острівці посеред океану і не серед сипучих пісків. Схоже, ми знаходилися десь у лісистій місцині.

Отже, я попрямував до стіни й, підійшовши до неї впритул, провів нас крізь неї.

Зробивши кілька кроків тінистою галявиною, я озирнувся й побачив порослий густою травою схил, без жодних ознак того, що під ним щось може бути. Над нами було блакитне небо з помаранчевим сонцем майже в зеніті. Навкруги бриніло комашине дзижчання та розливався пташиний спів.

— С-с-спожива! — просичала Ґлейт, ізслизнула мені з руки та зникла у траві.

— Не надто довго, — гукнув я їй услід пошепки, намагаючись не підвищити голос, і повів Джилву з пагорба.

— Мерліне, — промовила вона, — мене лякає те, про що я дізналася.

— Я нікому не скажу, якщо й ти мовчатимеш, — сказав я Джилві. — Якщо хочеш, можу навіть стерти цей спогад, перш ніж повернути тебе на похорон.

— Ні, хай усе лишається. Я навіть хотіла б, аби цей спогад не закінчувався так швидко.

— Зараз я визначу, де ми знаходимося, і поверну тебе, поки тебе не кинулися шукати.

— Я почекаю тут з тобою, поки твоя приятелька полює.

Я майже чекав, що вона зараз промовить: «...бо, може, я бачу тебе востаннє», — що було б доречно, якщо зважати на те, що Тмер і Таббл уже вилетіли на своїх скейтбордах із вічно смертельної спіралі. Але ні, вона поводилася, як і належить тактовній і добре вихованій войовничі, котра має понад тридцять зарубок на руків’ї свого палаша — факт, про який я довідався пізніше. Було нижче її гідності озвучувати банальності в присутності свого ймовірного монарха.

Коли трохи згодом Ґлейт повернулася, я сказав:

— Дякую тобі, Джилво. Тепер я відішлю тебе на похорон. Якщо хтось бачив нас разом і стане розпитувати, куди я подівся, скажеш, що я збирався десь заховатися.

— Якщо ти, дійсно, потребуєш місця, де можна було б переховуватися...

— Ми ще поговоримо з тобою, але трохи пізніше... — відказав я й послав її назад, до Храму на Краю Всього.

— С-с-смачні тут гризуни, — зауважила Ґлейт, доки я повертався до свого людського вигляду. (Ця процедура зазвичай дається мені значно простіше, ніж набуття демонської подоби).

— Зараз відішлю тебе назад до скульптурного саду на Шляхах Саваллів, — сказав я їй.

— Чому с-с-саме туди, гос-с-сподарю?

— Прошу тебе там трохи зачекати й подивитися, чи не з’явиться там розумна світлова плямка. Якщо з’явиться, звернись до неї як до Колеса-Привида і скажи, щоб воно вирушало до мене.

— А що с-с-сказати, де воно мус-с-сить тебе шукати?

— Цього я наразі не знаю, але Колесо — майстер на такі штуки.

— Тоді відс-с-силай мене. І, якщо тебе не з’їс-с-сть щос-с-сь більше за тебе, повертайс-с-ся. Розповіс-с-си мені колис-с-сь увечері с-с-свою іс-с-сторію...

— Так і зроблю.

Підвісити зміючку назад на дерево було справою однієї миті.

Я ніколи не знав напевне, коли вона жартує, бо гумор у рептилій досить-таки специфічний.

Я викликав свіже вбрання, у сірих та червоних кольорах. Добув для себе клинки, довгий та короткий. Мені хотілося б дізнатися, що поробляє моя матуся у своїй каплиці, але я вирішив за нею не шпигувати. Піднісши спикард угору, я кілька секунд дивився на нього, а тоді опустив руку. Мені спало на думку, що переміщатися до Кашфи, коли я не знаю, скільки там минуло часу і чи Люк ще й досі там, було б контрпродуктивно. Витяг колоду Козирів зі свого жалобного одягу, дістав карти з футляра.

Знайшов Козир Люка та сфокусував на ньому свою увагу. Досить швидко він став холодним, і я відчув Люкову присутність.

— Так? — відгукнувся він. — Це ти, Мерлю? — Водночас його зображення поплило, змінилося, і я побачив його верхи. Він їхав дивною, напівзгорілою місциною.

— Еге ж, — відповів я. — Бачу, ти вже не в Кашфі.

— Твоя правда, — підтвердив він. — Де ти зараз?

— Десь у Тіні. А ти