Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Нічого не вийде, — відказав Садеас. — Немає сенсу проводити вилазку силами більш ніж одної армії. Я й так щоразу залишаю половину своїх солдатів у таборі. Бо всім їм там ніде буде повернутися.

— Так, але ти лише подумай, — не здавався Далінар. — Якщо ми спробуємо змінити тактику? Твої мостонавідні команди прудкі, проте мої війська потужніші. А якщо ти із загоном авангарду оперативно виступиш на плато й не даватимеш паршенді відійти? Тоді ви змогли би протриматися до підходу моїх повільніших, але боєздатніших частин.

Це змусило співрозмовника замислитись.

— А раптом розживемось Сколкозбройцем, Садеасе?

В очах у того спалахнула пожадливість.

— Я знаю, що ти бився з паршендійськими Сколкозбройними, — гнув своє Далінар, хапаючись за соломину. — Але зазнав поразки. Не маючи такого меча, ти не в тій ваговій категорії, — у їхніх Сколкозбройних була манера відступати, заледве встрявши в битву. Звичайному списнику нізащо не здолати такого ворога. Його переможе тільки рівня. — А я колись порішив був двох. Однак мені нечасто випадає нагода, бо не виходить досить швидко діставатися на плато. А ти це можеш. Разом ми випереджали б інших частіше, і я здобув би для тебе трофей. У нас вийде, Садеасе. Разом. Як у старі добрі часи.

— Старі добрі часи, — замріяно повторив той. — Хотів би я знову побачити Чорношипа в ділі. А яхонтосерця як ділитимемо?

— Дві третини забиратимеш собі, — пообіцяв Далінар, — оскільки твої показники успішних вилазок вдвічі перевищують мої.

Садеас, здавалося, роздумував.

— А Сколкозбройці?

— Якщо зітнемося зі Сколкозбройним, ми з Адоліном подбаємо про нього. Трофей дістанеться тобі, — він застережно здійняв пальця. — Але Збруя відійде мені. Я обіцяв синові, Ренаріну.

— Тому здохляку?

— А тобі що до того? — відказав Далінар. — Адже в тебе вже є Сколкозбруя. Садеасе, це шлях до перемоги в цій війні. Якби ми налагодили співпрацю, то нам вдалося б залучити й інших і розпочати підготовку повномасштабного наступу. Хоча буря з ним! Його могло б і не знадобитися. У нас із тобою дві найбільші армії. І коли б наші основні сили зуміли затиснути паршенді на достатньо просторому плато — оточити їх, не даючи змоги втекти, — то завдали б їм настільки нищівних втрат, що поклали б край усій цій катавасії.

Садеас не поспішав із відповіддю. Але врешті стенув плечима.

— Треба подумати. Надішлеш мені деталі з посланцем. Але пізніше. Я вже й так пропустив забагато сьогоднішньої розваги.

55

Смарагдовий броам

«Жінка сидить і видряпує власні очі. Дочка королів і вітрів, вандалка». — Дата отримання зразка: палагеван, 1173, за 73 секунди до смерті. Досліджувався жебрак, знаний в околицях завдяки співочому хисту.

За тиждень після загибелі Данні Каладін стояв на іншому плато й дивився, як розгортається битва. Однак того разу йому не довелося рятувати поранених. Вони ж бо випередили паршенді. Рідкісний, зате такий радісний випадок. І тепер армія Садеаса утримувала центр плато, обороняючи хризаліду, доки кілька солдатів розбивали її.

Паршенді раз по раз перестрибували передні шеренги й нападали на тих, котрі клопоталися біля кокона. «Вони оточують наших», — збагнув Каладін. Це не віщувало нічого доброго, обіцяючи перетворити зворотний шлях на справжнє пекло. Садеасові люди поводилися препаскудно, навіть коли, спізнившись, отримували відсіч. Та якщо втратять яхонтосерце, прибувши першими… від такого вони й зовсім показяться.

— Каладіне! — долинув чийсь голос. Той обернувся й побачив, що до нього підтюпцем наближається Скеля. Когось поранило? — Ти це бачив? — тицяв пальцем рогоїд.

Командир прослідкував за його жестом. З боку прилеглого плато наближалася ще одна армія. Його брови поповзли вгору: коливалися сині знамена, та й бійці, поза сумнівом, були алетійцями.

— Що поробиш, трішки загаялись, — озвався Моаш, котрий стояв поруч.

— Буває, — відказав Каладін.

Час від часу траплялося й так, що інший князь підступав після того, як Садеас опинявся на плато. Та найчастіше він встигав першим, і решті алетійських армій доводилося повертатись. Хоча здебільшого, перш ніж податися назад, ті не підходили так близько.

— Це штандарт Далінара Холіна, — зауважив Шрамм, приєднуючись до них.

— Далінар, — шанобливо мовив Моаш. — Люди балакають, що в нього немає мостонавідників.

— А як же він долає провалля? — запитав Каладін.

Невдовзі відповідь стала очевидна. У новоприбулої армії були величезні, схожі на облогові вежі, гужові мости з запряженими в них чалами. Вони з гуркотом перетинали важкопрохідні плато, нерідко вимушено маневруючи, щоб обминути розколини в камені. «Вони ж мають бути страшенно повільні», — подумав Каладін. Зате війську не доводилося підступати до прірви під ворожим вогнем. Ті, котрі йшли на штурм, могли ховатися за настилами.

— Далінар Холін, — не вгавав Моаш. — Кажуть, що він справжній світлоокий, як-от на подобу тих, котрі траплялися за старожитніх часів. Людина честі й слова.

Каладін фиркнув:

— Я перебачив силу світлооких з такою ж репутацією, але щоразу бував розчарований. Колись іншим разом розкажу тобі про ясновельможного Амарама.

— Амарама? — перепитав Шрамм. — Це того, котрий Сколкозбройний?

— Ти чув його історію? — здивувався Каладін.

— Ще б пак, — відказав Шрамм. — Зараз він нібито на шляху сюди. По генделиках тільки про нього й мови. А ти був із ним, коли той здобув Сколки?

— Ні, — тихо мовив командир. — З ним тоді нікого не було.

Армія Далінара Холіна наближалася, перетинаючи плато на південь від них. Як не дивно, вона впритул підступала до самісінького поля бою.

— Він що, атакувати зібрався? — здивувався Моаш, чухаючи потилицю. — Може, гадає, що Садеаса спіткає невдача, і хоче сам спробувати щастя, щойно той відступить?

— Ні, — відказав спохмурнілий Каладін. — Він долучається до битви.

Армія паршенді відрядила загін лучників для обстрілу Далінарового війська, проте їхні древка відскакували від чалів, не завдаючи жодної шкоди. Група солдатів відчепила мости та, штовхаючи, наводила їх на прірвою, а лучники Холіна тим часом перестрілювалися з паршендійськими.

— Це лише мені здалося, ніби Садеас цього разу взяв із собою менше солдатів? — запитав Сиґзіл, долучаючись до гурту глядачів, котрі дивилися у бік новоприбулих. — Гадаю, він на це й розраховував. І,