Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Командир жестом звелів своїм людям починати обшукувати алеті, а сам тим часом підійшов до трупа одного з паршенді. Той був набагато свіжіший, ніж тіла Далінарових бійців. Мостонавідникам і близько не доводилось натрапляти на стількох паршендійських загиблих, скільки траплялось алетійських. І то не лише тому, що в кожній окремій битві ті опинялися в меншості, але й через те, що вони рідше знаходили свою смерть у проваллях. Сиґзіл також припустив, що середня густина їхніх тіл перевищувала людську, тож вони не трималися на воді й не так легко змивалися повенями.
Каладін повернув труп набік, і від цього поруху десь у задніх рядах обслуги розляглося раптове шипіння. Він озирнувся й побачив Шена, який проштовхувався вперед у пориві невластивої йому запальності.
Тут приспів Тефт і схопив паршмена ззаду задушливим прийомом. Решта мостонавідників нажахано застигли, хоча декотрі інстинктивно поставали в стійки.
Шен мляво борсався у Тефтових лещатах. Паршмен виглядав не так, як його мертві родичі, і при ближчому порівнянні відмінності ставали значно помітніші. Як і більшість його одноплемінників, він був невисокий і трохи опецькуватий. Так, дужий, дебелий, але не грізний. Натомість труп біля ніг Каладіна мав статуру та м’язи рогоїда та був ніяк не нижчий за самого командира та значно плечистіший. Попри схожість мармурової шкіри, усе тіло паршендійця — голову, груди, руки та ноги — вкривали дивні насичено-червоні нарости, що нагадували броню.
— Відпусти його, — наказав Каладін, зацікавившись.
Тефт із сумнівом зиркнув на нього, але послухався. Шен миттю перетнув ямкувате дно урвища та м’яко, але рішуче відштовхнув командира від трупа. А тоді відступив, наче захищаючи собою тіло від Каладіна.
— Він уже таке витворяв, — зауважив Скеля, підходячи до «керманича». — Коли ми з Лопеном брали його збирати трофеї.
— Так, захищав тіла паршенді, харизматику, — докинув Лопен. — Таке враження, наче він сто разів тобі в пику заїде, якщо поворухнеш хоч одне. Зуб даю.
— Усі вони такі, — озвався ззаду Сиґзіл.
Каладін розвернувся та здійняв брову.
— Робітники-паршмени, — пояснив азіш. — Їм дозволяють дбати про своїх покійників, бо це одна з небагатьох речей, які не залишають їх байдужими. Вони навіть впадають у гнів, якщо тими займається хтось інший. Мерців загортають у полотно й виносять у безлюдне місце, де залишають на камені.
Командир глянув на Шена. «Хм, цікаво…»
— Беріться до паршенді, — звелів Каладін своїм людям. — А тобі, Тефте, мабуть, доведеться весь цей час тримати паршмена. Не можна, щоби він нам завадив.
Той кинув на командира страдницький погляд: Тефт не змінив своєї думки про те, що Шена треба виставити в першій лінії й чимшвидше позбутися. Проте зробив, як веліли — відштовхнув його далі й, гукнувши на допомогу Моаша, заламав.
— І ще одне, — додав Каладін. — Хлопці, майте повагу до мертвих.
— Та це ж паршенді! — заперечив Лейтен.
— Знаю, — відказав той. — Але Шен нервується. Й оскільки він один із нас, то давайте зведемо його роздратування до мінімуму.
Мармуровошкірий неохоче здався й дозволив Тефтові з Моашем відтягти себе. Здавалося, він змирився. Хоча паршмени — розумово відсталі. Скільки з того, що відбувалося, він узагалі розумів?
— Це не ти хотів постріляти? — запитав Сиґзіл, опускаючись навколішки й висмикуючи з-під трупа короткого паршендійського лука із загнутими вперед кінцями. — От тільки тятиви бракує.
— У мого в капшуку є одна, — сказав Мапа, витягуючи щось із поясної торбинки іншого мертвого паршендійця. — Може, вона ще годиться.
Каладін узяв простягнуті йому знахідки.
— Чи вміє хтось користуватися ними?
Мостонавідники перезирнулися. При полюванні на більшість панцирних луки були ні до чого — пращі спрацьовували значно краще. Єдине, для чого луки й справді годилися, — це для вбивства собі подібних. Каладін кинув погляд на Тефта, котрий похитав головою. Той не мав підготовки лучника, як не вчили стрільби й самого командира.
— Це легко, — запевнив Скеля, перевертаючи труп іще одного з паршенді. — Вставляєш тятиву в проріз стріли. Скеровуєш у напрямку від себе. Щосили натягуєш. І відпускаєш.
— Сумніваюся, що все так просто, — сказав Каладін.
— Командире, у нас заледве вистачить часу, щоб навчити хлопців поводженню зі списом, — втрутився Тефт. — А ти хочеш, щоби дехто опанував іще й лука? І то не маючи інструктора, який хоча б сам умів стріляти з нього?
Каладін нічого не відповів. Він засунув лук із тятивою в мішок, додав ще кілька стріл і заходився допомагати іншим. За годину при тріскотливому світлі факелів його команда простувала прірвами до драбини. Насувалися сутінки. Що більше темніло, тим незатишніше ставало в проваллях. Морок зробився непроглядним, і в далекому шумі — скапування води, падіння каменя чи завивання вітру — вчувався лиховісний призвук. Командир завернув за ріг, і полчище багатоногих крєм’ячків квапливо кинулося навтьоки та гулькнуло в тріщину.
Розмова велася півголосом, і Каладін не брав у ній участі. Час від часу він озирався через плече у бік Шена. Тихий паршмен ішов, похнюпивши носа. Грабунок трупів паршенді не на жарт його стривожив.
«Я можу скористатися з цього, — подумав командир. — Але чи наважуся?» Це буде ризиковано. І навіть дуже. Його вже одного разу покарали за те, що зруйнував злагодженість завершального етапу вилазки.
«Спочатку сфери», — подумалось йому. Якщо вийде підняти нагору гроші, це означатиме, що можна туди переправити й інші речі. Нарешті у вишині замаячила тінь, що перетинала провалля. Вони дісталися першого зі стаціонарних мостів. Каладін пройшов з обслугою ще трошки, аж доки не опинився в тому місці, де від дна розколини було ближче до краю плато над ними.
Він зупинився. Його обступили мостонавідники.
— Сиґзіле, — сказав командир, тицяючи пальцем. — Ти дещо тямиш у луках. Як гадаєш, наскільки складно буде поцілити стрілою в той міст?
— Каладіне, я вряди-годи брав цю зброю до рук, проте не назвав би себе фахівцем. Хоча, наскільки візьмуся судити, це не має бути аж так важко. Яка тут відстань, футів п’ятдесят?
— А нащо це тобі? — запитав Моаш.
Той витяг напханого
