Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
У натовпі знову зачувся шепіт, і Садеас здійняв вказівного пальця.
— При цьому важливо усвідомлювати, що обидві події — підміна сідла й самоцвітів — неминуче мали статися до того, як Його Величність зустрівся з Далінаром. Чуття підказує мені, що з великого князя Холіна — дуже неперспективний підозрюваний. Власне, я б навіть висловив здогад, що зловмисник — це хтось із ображених ним. Який хотів, щоб усі ми подумали, наче той може бути причетним. Цілком можливо, що його істинний намір полягав не так у вбивстві Його Величності, як у падінні підозри на Далінара.
На острівці запала мовчанка, і навіть перешіптування припинились.
Далінар стояв наче громом прибитий. «Я… я мав рацію!»
Зрештою тишу прорізав голос Адоліна:
— Що?
— Усі факти вказують на непричетність твого батька, — страдницьким тоном проказав Садеас. — Тебе це дивує?
— Ні, але…
Адолінів лоб укрився зморшками.
Довкола загомоніли світлоокі, і в їхніх голосах звучало спантеличення. Натовп почав розсіюватись. Офіцери Далінара залишилися стояти позад нього, ніби очікували несподіваного удару.
«Кров моїх пращурів… — подумав той. — Що це означає?»
Садеас махнув своїм людям, щоб забрали хлопчину, а тоді кивнув Елгокару й відійшов у напрямку таць із закусками, де стояли графини з підігрітим вином і лежали підрум’янені грінки. Далінар порівнявся з Садеасом, коли той саме наповнював невеличку тарілку. Він схопив його за рукав, відчувши пальцями м’якість тканини князівської мантії.
Садеас звів на нього очі й здійняв брову.
— Дякую, — тихо сказав Далінар. — За те, що не добив.
За їхніми спинами знову заграла флейтистка.
— Що не «добив» чого? — не зрозумів Садеас, відставивши свою тарілку й вивільняючи рукав із Далінарових пальців. — Я сподівався виступити з цією заявою вже після того, як виявлю конкретніші докази твоєї непричетності. На жаль, опинившись у такому цейтноті, максимум, що я міг зробити, — це вказати на малоймовірність протилежного. Тож боюся, що край пересудам і досі не покладено.
— Зажди. То ти прагнув довести мою невинуватість?
Садеас спохмурнів і знову взяв свою тарілку.
— Знаєш, у чому твоя проблема, Далінаре? Чого всі стали вважати тебе таким занудою?
Той мовчав.
— Через твою бундючність. Останнім часом ти страшенно зазнався. Так, я випросив у Елгокара цей пост, щоби зняти з тебе підозру. Невже тобі так до бурі складно повірити, що хтось іще в цілій армії може повестися гідно?
— Я… — почав Далінар.
— А втім, про що мова, — урвав його Садеас. — Адже ти зверхньо поглядаєш на нас, немов той дурень, що став на підстелений аркуш паперу й гадає, ніби він бозна-куди знісся та бачить звідти на багато миль. Що ж, я дивлюся на ту Ґавіларову книженцію як на крєм, а Кодекс маю за збірку побрехеньок, яким про людське око слідували, лиш би виправдати гнилість свого сумління. І поглинь мене Геєна, якщо й моя власна совість у кращому стані. Та я не хотів слухати, як про тебе лихословлять через той недолугий замах на короля. Якби ти бажав йому смерті, то просто випалив би очі й покінчив із цим!
Він відпив паруючого фіолетового вина.
— Біда в тому, що Елгокар без угаву торочив про ту кляту попругу. Тож люди й собі зашушукали: він-бо перебував під твоїм захистом, коли ви вдвох поскакали не знати куди. Один Прародитель бур відає, як їм могло стукнути в голову, що це ти намагався зжити короля зі світу. Останнім часом у тебе заледве вистачає волі, щоб убивати паршенді.
Садеас сунув у рот невеличкий шматочок грінки й рушив з місця, збираючись піти.
Далінар знову схопив його за рукав.
— Я… я твій боржник. Мені не слід було поводитись так із тобою впродовж усіх цих шести років.
Той закотив очі, прожовуючи тост.
— Я зробив це не лише для тебе. Доки всі вважали б, що за тим замахом стоїш ти, ніхто так і не з’ясував би, хто ж насправді намагався порішити Елгокара. А хтось таки пробував, Далінаре. Я нізащо не повірю, ніби вісім самоцвітів можуть тріснути за одну битву. Сама лише попруга здавалась би сміховинним способом вчинити замах, але якщо послабити й Сколкозбрую… Я вже навіть схиляюся до думки, що несподівану появу прірводемона теж влаштували навмисно. Хоча як комусь вдалося це зробити — і гадки не маю.
— А твої слова про те, наче мене підставили? — запитав Далінар.
— Покликані дати публіці гарну поживу для пересудів, доки я розбиратимуся, що ж коїться насправді, — він глянув на чужу руку поверх своєї. — Може, відпустиш?
Той розтис пальці.
Садеас поставив тарілку, розправив мантію й обтрусив плече.
— Я ще не зовсім махнув на тебе рукою, Далінаре. І перш ніж із цим буде покінчено, мені незабаром може знадобитися твоя допомога. Хоча останнім часом, мушу визнати, не знаю, що й думати про тебе. Кажуть, ніби ти хочеш розірвати Пакт помсти. У цьому є хоча б доля істини?
— Я згадував про це в конфіденційній розмові з Елгокаром, коли йшлося про пошук альтернатив. Тож, якщо хочеш знати, так, це суща правда. Мені охворобіло сидіти на цих Рівнинах, відірваному від цивілізації, і вбивати паршенді по жмені за раз. Та я відмовився від надії домогтися нашого відступу. І натомість прагну перемогти. Але ж князі мене не слухають! Усі гадають, ніби я придумав якийсь хитрий трюк, щоб підкорити їх своїй владі.
Садеас фиркнув:
— Та ти ж радше зацідиш у пику, ніж всадиш у спину ножа. Ох ця вже твоя прямодушність!
— Об’єднайся зі мною, — сказав йому вслід Далінар.
Той завмер.
— Ти ж знаєш, що я не зраджу тебе, Садеасе, — переконував князь. — Ти довіряєш мені настільки, наскільки ніколи не довірятимуть інші. Тож давай, зголосися на те, від чого відмовилась решта. Я
