Буря Мечів - Джордж Мартін

...і тут вона таки почула її запах. Ледве вловимий серед інших запахів — моху, болота й води, а ще смороду гнилого очерету та гниючих тіл. По м’якій землі вона повільно підійшла до річкового берега, похлебтала води, тоді підвела голову, принюхуючись. Сіре небо затягнули хмари, а зелена ріка була забита різним мотлохом. На мілині застрягли трупи людей; одні ворушилися, коли їх штовхала вода, а інших уже й на берег викинуло. Навколо них скупчилися її брати й сестри, шарпаючи соковите спріле м’ясо.

Злетілися й ворони — крукали на вовків і розсипали в повітрі пір’я. Кров у них була гаряча, й одна з сестер клацнула на ворону зубами, не встигла та злетіти, і піймала за крило. Їй і самій закортіло ворони. Кортіло відчути смак крові, почути хрускіт кісток на зубах, заповнити живіт м’ясом теплим, а не холодним. Вона була голодна, кругом валялося м’ясо, але їсти його вона не могла.

Запах посилився. Вона нашорошила вуха, дослухаючись до гарчання своєї зграї, крику сердитих ворон, шелесту крил і плюскоту води. Десь далеко іржали коні й перегукувалися живі люди, але вони зараз не цікавили. Цікавив тільки запах. Вона знову понюхала повітря. Ось воно, вона вже й бачить його: вниз за течією в ріці пливе щось біле, перевертаючись, коли наскакує на корч. Під ним вгинається очерет.

Гучно хляпаючи по мілині, вона кинулась у глибоку воду, молотячи лапами. Течія тут сильна, але вона сильніша. Вона пливла на запах. Пахло насиченою річковою вологою, але не ці запахи вабили її. Вона гребла до гострого червоного духу холодної крові, до солодкавого задушливого смороду смерті. Гналася за ним, як за оленем у лісі, й таки наздогнала, і її щелепи стиснули бліду руку. Вона поторсала, щоб розворушити тіло, та в роті відчувалася тільки кров і смерть. Вона вже трохи стомилася, тож спромоглася хіба що витягнути тіло на берег. Коли вона тягла його мулистим берегом, підбіг один з менших братів, він нишпорив, звісивши язика. Довелося рикнути, щоб відігнати його, бо він хотів куснути від тіла. Тільки тоді вона зупинилася обтрусити воду з хутра. Біле тіло долілиць лежало в болоті, мертва шкіра зморщилась і зблідла, а з шиї цебеніла холодна кров. «Вставай,— подумала вона.— Вставай, поїж і побігай з нами».

Іржання коней змусило її смикнути головою. Люди! Вони наближалися з підвітряного боку, ось чому вона їх не занюхала, а вони вже зовсім поряд. Люди на конях, виляскують чорними, жовтими й рожевими крилами за плечима, стискають у руках довгі блискучі пазурі. Дехто з молодших її братів ощирив зуби, захищаючи свою мертвеччину, але вона, клацаючи зубами, розігнала їх. Це закон дикого світу. Олені, зайці й ворони тікають від вовків, а вовки тікають від людей. Покинувши свою білу холодну здобич у болоті, куди затягнула її, вона побігла геть, не відчуваючи сорому...

Коли прийшов ранок, Гончакові не довелося кричати на Арію й розштовхувати її. Вона вперше прокинулася раніше за нього й навіть устигла напоїти коней. Поснідали мовчки, а потім Сандор сказав:

— Щодо твоєї матері...

— Це вже не має значення,— пригнічено мовила Арія.— Я знаю, що вона мертва. Я бачила її уві сні.

Гончак на довгу мить затримав на ній погляд, тоді кивнув. Більше про це не говорили. Рушили далі в гори. Вище в узгір’ях натрапили на крихітне ізольоване село, оточене сіро-зеленими чатовими деревами й високими блакитними соснами-солдатами, і Кліган вирішив ризикнути заїхати.

— Нам потрібна їжа,— сказав він,— і дах над головою. Тут навряд чи знають про те, що трапилося під Близнючками, а якщо пощастить, і мене ніхто не впізнає.

Селяни саме будували дерев’яний частокіл навколо своїх домівок, а коли побачили ширину Гончакових плечей, то запропонували і харчів, і дах над головою, і навіть грошей за роботу.

— Якщо буде ще й вино, я згоден,— прогарчав Сандор. Зрештою він задовольнився елем і щовечора перед сном напивався.

Але в горах розтанула його мрія продати Арію леді Арин.

— Далі за нами на гірських переходах крига і сніг,— сказав сільський старійшина.— Якщо не замерзнете й не помрете з голоду, попадетеся тінь-котам або печерним ведмедям. А ще ж там гірські клани. Відтоді як Тимет Одноокий повернувся з війни, обпечені взагалі нічого не бояться. Півроку тому Гантор, син Гурна, повів кам’яних воронів у селище миль за вісім звідси. Забрали всіх жінок і все зерно, половину чоловіків повбивали. Тепер у них є криця, добрі мечі й кольчуги, вони чатують на високому гостинці — і кам’яні ворони, і молочні змії, і сини туману — всі. Може, вам кількох і вдасться з собою забрати, та врешті-решт вони вас таки вб’ють, а дочку вашу заберуть.

«Я йому не дочка!» — могла би крикнути Арія, якби так не втомилася. Нічия вона дочка. І сама ніхто. Не Арія, не Ласка, не Нан, не Арі, не Жовторотик, навіть не Ковтюх. Просто дівчинка, яка вдень бігає з псом, а вночі снить вовками.

У селі було тихо. Солом’яники не дуже кишіли вошами, їжу давали просту, але поживну, а в повітрі пахло глицею. І все одно незабаром Арія вирішила, що їй тут не подобається. Селяни всі боягузи. Ніхто з них навіть в обличчя Гончаку дивитися не міг, принаймні довший час. Дехто з жінок хотів перевдягнути Арію в сукню та всадовити за шиття, але вони — це не леді Смолвуд, тож вона такого терпіти не збиралася. А ще там була дівчинка, дочка сільського старійшини, яка всюди тягалася за Арією. Була вона одного віку з Арією, але насправді ще зовсім дитина: плакала, якщо обдере коліно, й повсюди за собою носила дурнувату ганчір’яну ляльку. То був іграшковий солдатик, тільки мало схожий, і дівчинка називала його «сер Солдат» і похвалялася, що він її захищає.

— Забирайся,— півсотні разів проганяла її Арія.— Облиш мене.

Але дівчинка не слухалась, і врешті Арія відібрала в неї ляльку, роздерла їй живіт і пальцем виколупала звідти ганчірку, яка надавала їй форму.

— Отепер він більше схожий на солдата! — сказала вона, перш ніж пожбурити ляльку в струмок. Відтоді дівчинка припинила їй набридати, й Арія цілі дні чистила й чесала Боягузку й Невідомця або гуляла в лісі. Іноді знаходила там який-небудь дрючок і «працювала голкою», та тут пригадувала все, що трапилось