Варта!Варта! - Террі Пратчетт

Ваймз іще обмірковував це, аж тут з’явився Морква, а за ним перевальцем увійшов Бібліотекар. 

— Ви бачили? Бачили? — запитав новачок. 

— Ми всі його бачили, — відповів капітан. 

— А я знаю, що й до чого! — переможно проголосив Морква. — Його викликали за допомогою магії. Хтось викрав із бібліотеки книжку. Вгадаєте назву? 

— Навіть не намагатимуся, — безсило промовив Ваймз. 

— «Викликання драконів»! 

— Уук, — підтвердив Бібліотекар. 

— І про що там? — запитав Ваймз. 

Бібліотекар закотив очі. 

— Про те, як викликати драконів. Чарами! 

— Уук. 

— А головне, що це незаконно! — радісно повідомив Морква. — «Вивільнення неприручених істот у місті суперечить громадській постанові про диких тварин…» 

Капітан застогнав. Йшлося про чаклунів — а це означало купу проблем. 

— Наскільки я розумію, іншого примірника ніде не лишилося? 

— Уук, — похитав головою Бібліотекар. 

— А ти часом не знаєш змісту? — зітхнув Ваймз. — Що? А. Три слова, — втомлено промовив він. Перше. Коротке. А, б, в, г… Ні? Е, ю, я… Я. Яр, як… Як. Друге слово. А, б, в… В. Ва, ви… А, викликати. Так, я розумію, але думав, може, якісь подробиці? Ні? Ясно. 

— Що робитимемо, сер? — нетерпляче запитав Морква. 

— Він десь там, — завів Ноббі. — Причаївся у своєму лігвищі — мабуть, сховався від денного світла. Має барліг, де вилежується на височезній купі золота, і у древніх рептилячих снах повертається на світанок часів, і чекає таємного серпанку ночі, щоб знову вирушити у свій шлях… — він запнувся і похмуро запитав: — Чого ви всі на мене так дивитеся? 

— Дуже поетично, — сказав Морква. 

— Та всі знають, що старі дракони справді завжди спали на купах золота, — відповів Ноббі. — Це відомий народний міф. 

Ваймз отупіло зазирнув у найближче майбутнє. Хоч би яким огидним був Ноббі, він дозволяв скласти чітке уявлення про те, що відбувається у свідомості пересічного громадянина. Можна було спостерігати за ним, як за лабораторним щуром, і прогнозувати, що трапиться далі. 

— Мабуть, вам дуже цікаво пошукати, де лежить ця купа золота, правда? — запитав Ваймз, перевіряючи свої здогадки. 

Вираз обличчя Ноббі став ще підозрілішим, ніж зазвичай. 

— Кепе, я оце думав трохи роздивитися, що й до чого. Ну, ви розумієте. Звісно, не у службовий час, — шляхетно додав він. 

— Ой-ой-ой, — сказав капітан Ваймз. 

Узявши порожню пляшку, він дуже обережно прибрав її в шухляду. 

Просвітлені брати нервувалися. Між ними потріскували іскорки страху. Такого страху, як у людини, яка бавилася з порохом, закладала пиж, а потім виявилося, що від натискання на спусковий гачок щось шалено гахнуло, і зараз на цей шум хтось неодмінно має прийти й розібратися. 

Однак Верховний гросмейстер знав, що вони в нього в руках. Ягнята й барани, інакше й не скажеш. Вони не мали можливості вичворити щось гірше, аніж те, що вже сталося, тому цілком могли піти до самого кінця і занапастити світ, удаючи, що від самого початку саме так усе й планували. О, радість влади… 

Лише брат Тинькар був по-справжньому щасливий. 

— Хай це стане уроком для всіх тиранічних зеленярів, — повторював він. 

— Гм… Воно-то так, — сказав брат Придверник. — А не трапиться, що ми випадково викличемо дракона сюди? 

— У мене… тобто в нас усе під контролем, — заспокійливо промовив Верховний гросмейстер. — Запевняю вас, ми повністю володіємо ситуацією. 

Братство трохи ожило. 

— А зараз поговоримо про короля, — продовжив Верховний гросмейстер. 

Усі, за винятком брата Тинькаря, прибрали урочистого вигляду. 

— Невже ми його знайшли? — запитав той. — Оце щастя привалило. 

— Ти хоч іноді слухаєш? — огризнувся брат Дозорець. — Нам це пояснювали минулого тижня: ми не тиняємося, шукаючи когось, а створюємо короля. 

— Я думав, він сам має з’явитися. Доля і таке інше… 

— А ми трохи підпоможемо Долі, — захихотів брат Дозорець. 

Верховний гросмейстер усміхнувся під своїм каптуром. Усі ці містичні махінації були просто чудовими. Годуєш їх брехнею, а коли вона стає непотрібною, згодовуєш їм іншу і кажеш, що вони на шляху до мудрості. І замість того, щоб тебе висміяти, вони ще охочіше йдуть за тобою, сподіваючись віднайти правду під усіма цими брехнями. І поступово приймають неприйнятне. Просто неймовірно. 

— З біса розумно придумано, — сказав брат Придверник. — А як ми це зробимо? 

— Слухай, Верховний гросмейстер уже пояснював, що ми робимо: знаходимо якогось симпатичного хлопця, який добре вміє виконувати накази. Він вбиває дракона — і в Анк-Морпорку дядько. Це дуже просто. І набагато розумніше, аніж чекати на так званого справжнього короля. 

— Але… — здавалося, брат Тинькар поринув у непосильні розмисли. — Якщо дракон справді підкоряється нам — адже він справді підкоряється нам? — то нам не конче треба, щоб його вбивали. Можна просто не викликати його, і тоді всі зрадіють, чи не так? 

— Атож. Можу собі уявити, — в’їдливо зауважив брат Дозорець. — Вилазимо ми й кажемо: «Здоровенькі були. Знаєте, ми такі добрі, що вже не палитимемо ваші будинки». Ти цього хочеш? Сіль фокусу з королем у тому, що він буде, так би мовити… 

— Беззаперечно потужним романтичним уособленням абсолютної влади, — вчасно ввернув Верховний гросмейстер. 

— От і я про це, — підхопив брат Дозорець. — Потужна влада. 

— А, ясно. Гаразд. Ну, нехай, — погодився брат Тинькар. — Для цього й потрібен король. 

— Саме так, — сказав брат Дозорець. 

— Якщо влада потужна, то ні-хто не борсається, правда ж? 

— Атож, — докинув брат Дозорець. 

— Якщо ми знайшли справжнього короля саме зараз, то нам справді велике щастя привалило, — промовив брат Тинькар. — Це ж один шанс на мільйон. 

— Та не знайшли ми справжнього короля, — втомлено пояснив Верховний гросмейстер. — Не потрібен нам справжній король! Розповідаю востаннє: я просто знайшов для нас підхожого хлопця, який має гарний вигляд у короні, вміє виконувати накази і махати мечем. А зараз послухайте мовчки… 

Махання мечем, звісно, мало велике значення. І воно аж ніяк не передбачало володіння мечем. Верховний гросмейстер вважав, що володіння мечем — це просто брудна справа династичної хірургії: колеш собі й ріжеш. Натомість для короля важливо саме махати мечем, і щоб світло гарно грало на лезі, і у свідків не виникало анінайменшого сумніву, що Доля обрала саме його. Гросмейстер довго й ретельно готував щит і меч. Це йому дуже дорого коштувало. Щит сяяв, як долар за вухом у шахрая, але меч… Меч був неймовірним… 

Довгим і блискучим. Він мав вигляд геніального ковальського витвору одного з тих дзенських коротунів, які працюють лише на світанковому світлі і можуть перетворити оберемок шматочків сталі на щось гостре, наче скальпель, і нестримне, мов сексуально стурбовані носороги під важкими наркотиками. І от майстер викував це і, обливаючись сльозами, відійшов від справ, бо знав, що ніколи нізащо не зможе створити нічого подібного. На руків’ї сяяло стільки коштовних каменів, що їм не завадив би оксамитовий футляр, а дивитися на них варто було крізь закопчене скло. Просто тримаючи його в руках, людина вже практично ставала королем. 

Що ж до хлопця… Це був якийсь далекий родич, завзятий, марнославний і тупий — якраз по-аристократичному. Зараз його тримали під вартою на віддаленій фермі, добре забезпечивши випивкою і юними леді, хоча він, здавалося, більше цікавиться дзеркалами. «Мабуть, з нього можна зробити героя», — похмуро думав Верховний гросмейстер. 

— Здається, він не справжній нас-чадок трону? — запитав брат Дозорець. 

— Ти про що? — уточнив Верховний гросмейстер. 

— Ну, ви ж знаєте, як воно. Доля викидає коники. Ха-ха. От сміху було б, якби