Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Той закивав, а батько зі стурбованим виглядом опустився в крісло. «Пробач, — звернувся він подумки до тієї незнаної сили, яка насилала ці візії, — але я мушу діяти мудро».
У певному сенсі це скидалося на ще одну перевірку. У видіннях йому веліли довіряти Садеасу. От він і побачить, що з того вийде.
***
— …а тоді воно розплилося, — закінчив Далінар. — І я знову опинився тут.
Навані в задумі відірвала перо від паперу. Йому не знадобилося багато часу, щоб переповісти побачене. А та зі знанням справи записувала, майстерно вивуджуючи в нього деталі й тонко відчуваючи, коли зажадати уточнень. Вона й словом не прохопилася про незвичність прохання й не здивувалася його бажанню зафіксувати одну зі своїх галюцинацій. Словом, повелася професійно й тактовно. І от тепер сиділа за письмовим столом. Пасма її волосся були зібрані догори й навхрест закріплені чотирма шпильками. Відтінок помади гармонував із червоною сукнею, а чарівні фіолетові очі світилися цікавістю.
«Прародителю бур, — подумав Далінар. — Але ж вона і красуня!»
— Ну? — запитав Адолін, котрий стояв, спершись об двері, на виході з кімнати. Ренарін пішов збирати донесення про спричинені великобурею збитки. Юнаку треба було вправлятися в таких речах.
Навані звела брову.
— І як це розуміти, Адоліне?
— Яка твоя думка, тітонько? — пояснив той.
— Я ніколи не чула про жодну з таких місцин чи подій, — відказала Навані. — Але, гадаю, ти й не сподівався, що моя відповідь виявиться іншою. Хіба не ти просив мене зв’язатися з Джасною?
— Так, — не здавався племінник, — але ж ти провела власний аналіз.
— Я поки що утримаюся від присудів, любий, — сказала тітка, а тоді підвелася й склала аркуш навпіл: притисла складені краї захищеною рукою, а вільною погладила згин. Проходячи повз Адоліна, вона всміхнулася й поплескала його по плечу. — Давай почекаємо, що скаже Джасна, а вже тоді перейдемо до аналізу, гаразд?
— Нехай буде так, — відказав той. У його голосі чулося невдоволення.
— Учора я провела якийсь час, бесідуючи з тією твоєю панянкою, — мимохіть докинула Навані. — Як там її, Данлан? Гадаю, ти зробив мудрий вибір. У її гарненькій голівці не порожньо.
Адолін збадьорився.
— Вона тобі сподобалась?
— Нічого така, — зізналася тітка. — Я також з’ясувала, що вона дуже любить аврадині. Ти знав про це?
— Чесно кажучи, ні.
— От і добре. А то я б сказилася, якби завдала собі стільки клопоту, щоб ти зміг підлеститися до неї, а тоді з’ясувала, що ти й без мене знаєш, як це зробити. Так от, по дорозі сюди я взяла на себе сміливість придбати кошик аврадинь. Ти знайдеш їх у вестибюлі, під охороною знудженого вартового — у нього саме був такий вигляд, немовби йому нічим зайнятися. І якщо сьогодні ж удень ти завітаєш із ними до тієї панночки, то, гадаю, зможеш очікувати на дуже ласкавий прийом.
Адолін не знав, що сказати. У глибині душі він розумів, що та хоче відволікти його від хвилювань за батька. Але зрештою заспокоївся, а тоді й усміхнувся.
— Що ж, на тлі останніх подій це може стати приємною нагодою розвіятися.
— От і я так подумала, — сказала Навані. — Тобі, напевно, саме час збиратися: ті дині — сама стиглість. А крім того, мені треба погомоніти з твоїм батьком.
Адолін любовно цмокнув тітоньку в щічку.
— Спасибі, Машало.
Племінник їй вибачив у тому, чого не пробачив би іншим: поряд своєї любої тітки він знову почувався дитиною. Його усмішка зробилася ще ширша, коли княжич поспішив до дверей.
Далінар відчув, що й сам усміхається. Навані добре знала його сина. Однак ця усмішка протрималась недовго: він раптом усвідомив, що, вийшовши геть, Адолін полишив їх наодинці. Князь підвівся.
— Про що ти хотіла мене попросити? — поцікавився він.
— Я не казала, ніби хочу чогось у тебе просити, Далінаре, — відповіла братовá. — Мені просто кортить побалакати. Ми ж, врешті-решт, родина. І не так багато часу проводимо разом.
— Якщо ти хочеш поговорити, то я гукну кількох солдатів, щоби склали нам компанію.
Він кинув погляд у коридор, у бік передпокою. Адолін зачинив за собою вхідні двері в самому кінці, так що князь тепер не бачив вартових, а ті — того, кого охороняли.
— Далінаре, — сказала вона, підходячи до нього, — у такому разі було би не зовсім зрозуміло, навіщо було відсилати Адоліна. Я ж бо хотіла залишитися з тобою наодинці.
Той відчув, що ціпеніє.
— А тепер тобі варто піти.
— Це конче необхідно?
— Так. Люди такого не схвалять. Почнуться балачки.
— То ти натякаєш, що між нами й справді могло би трапитися дещо несхвальне? — спитала Навані з ледь не дівочим запалом.
— Навані, ти — моя сестра.
— Ми з тобою не кревні родичі, — заперечила та. — А в деяких королівствах наш союз був би навіть освячений традицією, оскільки твій брат тепер мертвий.
— Але ми не в тих краях. Тут Алеткар. Зі своїми правилами.
— Ясно, — сказала вона, підкрадаючись усе ближче. — А що ти зробиш, коли я відмовлюся піти? Покличеш на допомогу? Звелиш виволокти мене силою?
— Навані, — заблагав той із мукою в голосі. — Прошу тебе. Тільки не починай знову. Я втомився.
— От і чудово. Так мені буде легше отримати бажане.
Князь заплющив очі. «Тільки цього ще бракувало». Чергове видіння, сутичка з Адоліном, його власні суперечливі почуття… Він втратив здатність орієнтуватися в подіях.
Піддати візії перевірці було розумним рішенням, але Далінар ніяк не міг струснути з себе почуття розгубленості, спричинене неможливістю планувати подальші дії. Зазвичай князь виносив ухвали й неухильно їх дотримувався. А тепер він не міг так вчинити.
І це його дратувало.
— Дякую за твої послуги секретарки, Навані, і за готовність тримати все в таємниці, — мовив він, розплющуючи очі. — Однак я справді змушений попросити тебе негайно піти.
— Ох, Далінаре, — тихо сказала вона.
Жінка була досить близько,