Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
— Чому ти не можеш просто розслабитись? — запитала вона. — Хоча б на мить…
— Існують правила…
— Усі інші…
— Я не можу чинити, як усі інші! — присадив її Далінар — дещо різкіше, ніж збирався. — Бо якщо наплюю на честь і мораль, то ким же я стану, Навані? Решта великих князів і світлооких заслуговують осуду за свої вчинки, і я відверто казав їм про це. І якщо тепер знехтую принципами, то зроблюся значно гіршим за них. Лицеміром!
Та завмерла.
— Прошу тебе, — видобув він, переповнений почуттями. — Просто йди. Не займай мене сьогодні.
Навані позволікала, а тоді пішла геть, не сказавши й слова.
Їй ніколи не дізнатися, як сильно той хотів, щоб вона ще раз йому заперечила, бо, зважаючи на його стан, у нього навряд чи стало б сил сперечатися далі. Щойно двері зачинилися, як він знесилено опустився в крісло та видихнув. А тоді заплющив очі.
«Всемогутній, що над нами, — подумки звернувся князь, — благаю тебе: просто дай мені знати, як бути».
53
Данні
«Він повинен піднести його, цей занепалий титул! Башту, корону, ратище!» — записано вевагача, 1173, зі слів повії з туманною біографією за 8 секунд до того, як вона померла.
Гостра, наче бритва, стріла, вп’ялася в дерево поряд з обличчям Каладіна. Той відчув, як із розсіченої щоки заюшила тепла кров, збігаючи донизу та змішуючись із потом, що скрапував з підборіддя.
— Без паніки! — гарикнув він, несучись по нерівній землі й відчуваючи на плечах знайому вагу настилу. Біля них — просто попереду, але трішки зліва — борсався Двадцятий міст: четвірку в передній лінії скосили стріли, тож задні тепер спотикалися об їхні трупи.
А з протилежної сторони прірви паршендійські лучники, опустившись на одне коліно, спокійно наспівували під градом стріл, що летіли з алетійського боку. Їхні чорні очі скидалися на уламки обсидіану. Жодних білків. Лише ця бездушна чорнота. У такі моменти — дослухаючись до криків, зойків, лементу та виску — Каладін ненавидів паршенді так само сильно, як і Садеаса з Амарамом. Як могли вони співати, убиваючи?
Ворожі лучники навпроти його команди натягли тятиви й прицілились. Він заволав до них і відчув дивний сплеск сили, коли древка звилися в повітря.
Стріли спурхнули щільною хвилею. Десяток із них вп’ялися в дерево біля самої голови Каладіна, від чого настил аж здригнувся й від нього відкололися скіпки. Проте жодна не зачепила плоті.
По той бік провалля кілька паршендійців поопускали луки, і їхній спів урвався. На демонічних обличчях проступило приголомшення.
— Майна! — гукнув Каладін, щойно команда досягла розколини. Нерівну землю довкола неї всівали пузаті скелебруньки. Він наступив на гудиння одної з них, і та втягла його в мушлю. Обслуга здійняла міст угору та скинула з плечей, а тоді натреновано розступилася, опустивши його додолу. Ще шістнадцять команд порівнялися з ними і також встановлювали настили. Позаду загриміли копита важкої кавалерії Садеаса, що поспішала до них через плато.
Паршенді знову натягли тятиви.
Зціпивши зуби, Каладін всім тілом навалився на один із бокових брусів, допомагаючи штовхати масивну конструкцію на інший край прірви. Він ненавидів цей етап вилазки: мостонавідники були мов на долоні.
Садеасові лучники продовжували обстріл, готуючись до рішучої масованої атаки, яка б відкинула сили паршенді. Як і завжди, вони не надто переживали, що можуть зачепити мостонавідників, і кілька стріл пролетіли в небезпечній близькості від команди Каладіна. А той — обливаючись потом і кров’ю — продовжував штовхати настил і водночас пишався своїми людьми. Вони вже починали рухатися, наче воїни — легко, пружно, непередбачувано, ускладнюючи ворожим лучникам завдання взяти їх на приціл. Цікаво, чи помітить це Ґаз або хтось із офіцерів Садеаса?
Настил із глухим грюкотом став на місце, і командир гучно скомандував відступ. Мостонавідники, пригнувшись, кинулися в сторони, ухиляючись від чорних паршендійських стріл із товстими древками та легших, із зеленим оперенням — гостинців Садеасових лучників. Моаш і Скеля заскочили на міст і, перетнувши його, зістрибнули поруч Каладіна. Інші ж розсипалися біля тильного краю настилу, силкуючись не потрапити під копита кавалеристів, які мчали в атаку.
Командир затримався й замахав своїм людям, щоб ті забиралися з дороги. Щойно всі звільнили проїзд, як той озирнувся на міст, що наїжився стрілами. Жоден з обслуги не вибув зі строю. Чудо та й годі. Він саме розвернувся, щоби рвонути…
Як з іншого боку настилу хтось, похитуючись, звівся на ноги. Данні. З плеча моложавого мостонавідника стирчала стріла з біло-зеленим оперенням. А приголомшені очі були широко розплющені.
Каладін вилаявся й кинувся назад. Та не встиг ступити й двох кроків, як стріла з чорним древком клюнула юнака в протилежний бік. Данні повалився на дошки настилу, темну деревину яких забризкала кров.
Кіннота невтримно летіла в атаку. Каладін у нестямі кинувся на міст, але щось відтягло його назад. Чиїсь руки лягли за плече. Він, ледь не впавши, розвернувся й побачив Моаша. Командир визвірився до нього й спробував відштовхнути, але той — скориставшись прийомом, якого він же його й навчив — смикнув Каладіна вбік і поставив підніжку. А тоді разом з ним повалився додолу, притискаючи того до землі. Мостом загриміли копита важкої кавалерії, об сріблясті обладунки якої подзенькували стріли.
Їхні древка, ламаючись, посипáли землю. Каладін якусь мить попручався, а тоді затих.
— Він мертвий, — різко сказав Моаш. — Ти нічого не зміг би вдіяти. Мені шкода…
Ти нічого не зміг би вдіяти…
«Я ніколи й нічого не можу вдіяти. Прародителю бур, чому мені несила врятувати їх?»
Міст перестав дрижати: кіннота врізалася в ряди паршенді, поступившись місцем інфантерії, яка з брязкотом перетинала настил. Щойно піхота закріпиться на плато, кавалерія відступить: коні надто дорого обходяться, щоб ризикувати ними під час затяжних боїв.
«Правильно, — сказав собі Каладін. — Думай про тактику. Думай про битву. Не думай про Данні».
Він скинув із себе Моаша й підвівся. Труп Данні понівечили до невпізнання. Командир зціпив зуби й відвернувся, а тоді попростував геть, не озираючись. Промайнувши перед очима мостонавідників, він підступив до краю
