Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Спустившись долі, він — закинувши спис на плече — кинувся шукати когось із командирів. Споруди Жарокам’яної цитаделі здавалися міцними та надійними: вони тяглися щільним рядом, облямовуючи скельні стінки природної розколини. Дахи більшості з них були оснащені чотирикутними резервуарами для збору дощівки. Маючи достатні запаси провіанту — або, якщо пощастить, фабріалів, — таке укріплення могло роками витримувати облогу.
Князь не зміг розібратися в знаках розрізнення, але відразу ж розпізнав офіцера, запримітивши чоловіка в криваво-червоному плащі, який стояв, оточений почесною вартою. На ньому не було кольчуги — лише блискучий бронзовий нагрудник поверх шкіряного обладунку. Той якраз вислуховував донесення одного з розвідників, і Далінар поспішив туди.
І лише тоді звернув увагу, що очі командира були карі. Він здригнувся, не вірячи побаченому: оточення явно його мало за ясновельможного!
— …з ордену Стражів каменю, мій пане, — доповідав верхівець, і досі не спішившись. — І з ними багато Вітробігунів, і всі пішаницею.
— Але чому? — допитувався темноокий офіцер. — Навіщо Променисті йдуть сюди? Вони мають бути на передньому краї, битися з тими дияволами!
— Мій пане, — виправдовувався розвідник, — ми отримали наказ повертатися, щойно з’ясується, хто це.
— Що ж, тоді скачіть назад і дізнайтесь, чого їм тут треба! — гарикнув командир. Від його окрику вершник здригнувся й поспішив розвернути коня.
Променисті. Зазвичай вони так чи інакше бували пов’язані з Далінаровими видіннями. Офіцер заходився викрикувати команди своїм ад’ютантам, наказуючи підготувати для лицарів порожні приміщення, а князь майнув за розвідником до стіни. Біля амбразур товпилися ратники, визираючи на рівнину. Як і дозорці на гребені стіни, вони були вбрані в різномасті однострої, що здавалися розпарованими. Ні, солдати не мали вигляду зграї обірванців, але вочевидь доношували чуже обмундирування, до того ж не першого строку.
Розвідник проскакав крізь ворітця для вилазок, а Далінар ступив у тінь височенної стіни й підійшов до юрби вояків.
— Що відбувається? — поцікавився він.
— Променисті, — відповів хтось із натовпу. — Вони перейшли на біг.
— І таке враження, наче на приступ зібралися, — докинув інший. Він тихо хихикнув від явної сміховинності сказаного, та все ж у його голосі чулася нотка непевності.
«Що?» — стривожено подумав Далінар.
— Ану, пропустіть мене.
Як не дивно, ті розступилися. Проштовхуючись між них, від відчував загальне спантеличення. Далінар віддав свій наказ тоном великого князя й світлоокого, тож вони інстинктивно послухались. Але тепер, побачивши його, засумнівалися: з якого побиту цей простий караульний розкомандувався тут?
Однак він не дав їм часу для запитань. Князь видерся на платформу при самій стіні — там, де в ній була прямокутна амбразура, що виходила на рівнину. Вона виглядала завузькою, щоб крізь неї протислася людина, проте достатньо широкою, щоб лучники могли обстрілювати нападників. Визирнувши назовні, Далінар побачив, що воїни наближалися, вишикувавшись у шеренгу. Чоловіки й жінки в сяючих Сколкозбруях мчали попереду. Висланий у розвідку вершник зупинився, озираючи лаву Сколкозбройних, які насувалася на нього — плече до плеча й нога в ногу. Немов кришталево чиста хвиля. Коли ті підбігли ближче, стало видно, що їхні Збруї не були пофарбовані, проте світилися блакитним чи бурштиновим на стиках і ґліфах нагрудників, як і в інших Променистих із Далінарових видінь.
— Хоча б не зі Сколкозбройцями наголо, — зауважив князь. — Це добрий знак.
Розвідників кінь задкував. Скидалося на те, що лицарів було добрих дві сотні. В усьому Алеткарі таких мечів нараховувалося штук із двадцять і приблизно стільки ж — у Джа Кеведі. Якби хтось підсумував і всі решта в цілому світі, їхня сукупна кількість могла виявитись достатньою, щоб дорівнятися до цих двох потужних воринських королівств. А це означало, наскільки він міг виснувати, що в усьому Рошарі їх було менше ста. Й ось він бачив перед собою двісті Сколкозбройних, що стали під спільні знамена. Від такого й схибнутися можна.
Променисті пригальмували й побігли підтюпцем, а тоді перейшли на крок. Солдати довкола Далінара принишкли. Передня шеренга лицарів зупинилася й непорушно застигла. І раптом із неба посипались інші. Вони падали додолу, супроводжувані гуркотом розколотого каменя, і з їхніх постатей клубочилося Буресвітло. Збруї всього десанту сяяли блакиттю.
Незабаром на пустищі зібралися вже три сотні Променистих. І заходи´лися прикликати Сколкозбройці. Мечі з’являлися в їхніх руках, немов конденсуючись із туману. Усе це робилося мовчки. Забрала Променистих були опущені.
— Якщо атака голіруч — «добрий знак», — прошепотів котрийсь із бійців поблизу Далінара, — то як тоді розуміти ось це?
У Далінаровій душі заворушилася підозра. Жах пройняв його здогадом про те, що він от-от мав побачити в цьому видінні. Нерви розвідника нарешті не витримали: він розвернув коня й учвал помчав назад до цитаделі, на скаку волаючи, щоби відчинили ворітця. Так наче хирна стіна з деревини та каменю могла захистити від сотень Сколкозбройних. Один-єдиний воїн зі Зброєю та Збруєю сам був заледве не армією, і це не кажучи вже про дивовижні здібності цих людей.
Солдати відчинили ворота для вилазок, впускаючи верхівця. Скоряючись несподіваному пориванню, Далінар зіскочив на землю й кинувся туди. А позад нього офіцер, якого він бачив раніше, прокладав собі дорогу до амбразури.
Князь домчав до розчахнутих стулок і проскочив крізь них, щойно розвідник влетів досередини. Услід йому загукали до смерті перелякані солдати. Проте він не зважав на них і вибіг на відкритий простір. Широчезна прямовисна стіна височіла над ним, немов гостинець до сáмого сонця. Променисті були ще далеко, зупинившись на відстані пострілу з лука. Приголомшений красою їхніх постатей, Далінар уповільнив біг, а тоді зупинився десь так за сотню футів від них.
Один із лицарів, в осяйному ультрамариновому плащі, виступив наперед. По центру його Сколкозбройця з брижованої сталі тяглася химерна різьба. Він на мить спрямував його в бік цитаделі.
А тоді сторчма ввігнав у камінну рівнину. Далінар закліпав очима. А Сколкозбройний зняв шолом, оголивши кучму білявого волосся та приємне бліде обличчя. Шкіра витязя була напрочуд світла — як-от у жителів Шиновару. Він кинув головний убір додолу, поряд — меча. Упавши, той трішки прокотився, а воїн, взявши заковані в броню руки в боки, стиснув
