Казка старого мельника - Сергій Ухачевський

Лісовики тільки невдоволено загули, але вишикувалися перед шапкою і запитально на неї втупилися.

— Що ж, почнімо, панове... — сказала «Шапка», узявши лука. — У вправних руках — це страшна зброя для ворога.

Лісовики неуміло беруть луки, щось бубнять собі під носа, роздивляючись незнайому для них зброю. Один з них неуміло натягнув тятиву і вдарив себе по носі. «Йой-йой-йой», — забідкався від болю. Інші, побачивши це, розсміялись зі свого приятеля і заходилися передражнювати — смикати за тятиву, видаючи звук: «Пу-у-у-м», хапатись за носа і приспівувати: «Йой-йой-йой... Га-га-га-га-га!..» Вийшла пісня. Приспівуючи, лісовики стали пританцьовувати, і це їх неабияк веселило. Христина намагалась припинити це і просила їх: «Панове-панове, у нас немає часу на розваги...»... Проте ті її не слухали і продовжували: «Пу-у-у-м... Йой-йой-йой... Га-га-га-га-га»! Поки не втрутився Буркотун. Він спочатку зацікавлено дивися на це дивне дійство і бурмотів собі під носа: «Нічогенький танок... Бойовий». А потім свиснув у пищика. Лісовики затихли, перевели погляди на пажа Князівни. Він же патетично заявив:

— Вільні громадяни великого Лісового Князівства! Тепер у вас є справжній бойовий танок і справжня бойова пісня! Я гордий за нас! Далі нам залишилось навчитись воювати, щоб не зганьбити славного роду лісовиків і показати людям, що і ми не з лопуцька. Не підведіть мене!

Підбадьорені лісовики, наче досвідчені вояки, хором відповіли:

— Так є, пане Бур-ко-ту-не!

І лише після цього взялися тренуватись. Казкові істоти швидко навчались науці стрільби, тому скоро стали влучати у всі цілі, які їм виставляв Іван. Він ледь встигав ухилятись від стріл — лісовики наввипередки намагались поцілити в мішені. Навіть Параска похвалила свого чоловіка:

— Завжди б так працював, як зараз!

Ось так невелике військо, яке зібралося на Чорному Хуторі, кинуло виклик Чорному Вожаку на ім’я Ан’їур та його зграї. Вони нагострили осикові кілки і повтикали їх у землю так, щоб ворог не міг під’їхати до табору. Іван наробив багато срібних наконечників та приладнав до стріл. Особливо старався Миколка, щоб сподобатися панночці. Вони з Параскою вивчали артилерію.

Хлопці біля вогнища задоволено посміхались, слухаючи історію. Їм подобалось, що добро вирішило стати проти зла зі зброєю в руках.

Проте Андрійко дечого не розумів:

— А що, хіба лісовики не бояться срібла, осики, часнику?

— Ні. Це не ті хлопці, щоб боятися таких речей... — пояснив Мельник. — А ось звичайного чотирилисника конюшини — справді бояться. Чому так? Та хто його знає... Така вже їхня природа. І ось настав полудень. Наші вояки заховалися за возами, озброєні луками. Аж тут Параска спохопилась...

— А часник?! — зарепетувала Параска. — Де часник?!

— Ти ба... Забули! — забідкався Іван і розв’язав мішок із часником.

— Усім їсти! — наказав Буркотун.

Він перекинув посеред становища мішок. Лісовики накинулися на часник і поїдали його просто з лушпинням, огидно чавкаючи. У них сльозились очі, патьоки текли по щоках.

Параска нарізала солонини, хліба, почистила кілька головок і запропонувала казковим створінням, та ті невдоволено відвертались від людської їжі і, захланно чавкаючи, пакували таку смакоту, що не варто було їм і заважати. Христина теж узяла головку часнику. Та Буркотун її зупинив:

— Вам не треба це їсти, шановна панночко, бо вам потрібно ще порятувати вашого батечка... Потім поясню.

Параска, мелькнувши кілька зубків часнику з салом, повернула голову і побачила, що з лісу наближаються зловісні вершники. Вона заверещала:

— До бою! Всі до бою! — і кинулась до гармати, біля якої порався Миколка.

— До бою! — наказав Буркотун.

Лісовики, витираючи рукавами лушпиння, що налипло довкола рота, і клейкий часниковий сік, встали на позиції. Один з них, смикнувши тятиву, завів: «Йой-йой-йой... Га-га-га-га-га!» Інші лісовик зосереджено підхопили: ««Йой-йой-йой... Га-га-га-га-га!» Запивши часник добрим кухлем меду, їхню пісню безголосо підхопив й Іван: «Йой-йой-йой... Га-га-га-га-га!» За що отримав від Параски ліктем під ребра.

— За що, Парасонько?!

— Не каліч гарну пісню, одоробало!

Христина зайшла усім за спину, взяла свій лук, прилаштувала стрілу, натягнула тятиву і так завмерла.

А від лісу мчать, немов летять, чорні вершники і погрозливо розмахують кам’яними сокирами. Їх півтора десятки, стільки ж над ними повітруль. Позаду них «піхота» — різна погань: упирі, вурдалаки, вовкулаки, полудники, чугайстри, хухи, перелесники, підкидьки... Проте біжать на рівні з кіньми. Іззаду їх підганяє канчуком на тринадцять хвостів Чорний Ватажок Ан’їур. Вони наступають, наближаються, наростає моторошний гул від тупотіння їхніх некованих коней, чути посвист вихорів, з якими мчать повітрулі...

Наші герої, дивлячись на цю атаку, спокійні, зосереджені, лише у Миколки на чолі виступив піт. Параска у бойовій стійці тільки й чекає наказу Христини. Христина збуджено подивляється вперед, очікуючи миті, коли нападники наблизяться на лінію пострілу. Тільки Іван не може всидіти на місці:

— Ой, даремно наперся часнику, тепер сушить, мов у пустелі...

— Та напийся вже чогось, тільки не стогни! — милосердно дозволила Параска, тримаючи в руках смолоскип.

Іван задоволено перехиляє кухоль меду і виглядає з укриття:

— Ти ба... Оце зараз буде мертвяків...

Він