Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Тричі. — Вона мала якось достукатися до нього. — Він приїде. Я знаю. Він мусить! Хайме — моя єдина надія.

— Моя королево, — мовив Кайбурн, — ви часом… не забули? Пан Хайме не має мечової руки. Якщо він виступить вашим поборником і програє…

«То ми залишимо цей світ разом, як колись прийшли у нього.»

— Він не програє. Хайме не може програти. Тільки не тоді, коли йдеться про моє життя.

Хайме

Нового князя на Водоплині аж трусило з гніву.

— Нас ошукали! — верещав він. — Цей добродій надурив нас, наче базарний шахрай! — тицяв він пальцем на Едмура Таллі, бризкаючи рожевою слиною. — Я йому голову зітну! Я нині правлю на Водоплині, я маю королівський привілей!…

— Емоне, — відповіла йому дружина, — пан Регіментар знає про твій привілей. Пан Едмур знає про твій привілей. Кожен смердючий стайняр знає про твій привілей.

— Я тут князь, і я зітну йому голову!

— За який злочин? — Едмур, хай кощавий та змарнілий, все ж виглядав вельможніше за Емона Фрея. На ньому був підбитий каптан червоної вовни з пстругом у стрибку, вигаптуваним на грудях, сині штани і чорні чоботи. Рудаво-брунатне волосся йому вимили та підрізали, руду бороду ошатно підстригли. — Я зробив, що від мене вимагалося.

— Та невже? — Хайме Ланістер не спав відтоді, як відчинилася брама Водоплину, і тепер йому в голові гупало. — Не пригадую, щоб вимагав від вас дозволити панові Бріндену втекти.

— Ви вимагали здати мій замок, а не мого дядька. То я тепер винуватий, що ваші вартові проґавили його втечу просто крізь вашу облогу?

Але Хайме було не до жартів.

— Де він?! — загарчав лицар, не приховуючи роздратування.

Його люди обшукали Водоплин вже тричі, але Бріндена Таллі ніде не знайшли.

— Мені він не казав, куди саме тікає.

— А ви, звісно, не питали. Як він вибрався?

— Риби вміють плавати. Навіть чорні, — вишкірився Едмур.

Хайме люто закортіло загилити золотою правицею просто поперек його посмішки — авжеж, втративши кілька зубів, Едмур знеохотиться їх вишкіряти. Бо як на людину, що мала решту життя просидіти в полоні, колишній володар Водоплину надто вже пишався собою.

— Під Кастерлі-на-Скелі є кам’яні мішки-забувайки, що пасують людині, наче тісний обладунок. У них не можна ані обернутися, ані сісти, ані дотягтися до ніг, коли їх починають гризти пацюки. Не бажаєте переглянути свою відповідь?

Посмішка князя Едмура згасла.

— Ви дали мені слово, що мене триматимуть з належною шаною, згідно мого звання та стану.

— І не порушу його, — відповів Хайме. — В тих забувайках сконало чимало шляхетніших за вас лицарів і кілька вельми зацних вельмож. Навіть король чи два, якщо я правильно пам’ятаю оповідки маестрів. Ваша дружина отримає таке саме помешкання поруч із вами — не хочу вас розлучати.

— Він справді поплив водою, — похмуро буркнув Едмур. У його блакитних очах — таких самих, як у рідної сестри, Кетлін — Хайме впізнав ту саму зневагу і ненависть. — Ми підняли ґрати на Водяній Брамі. Невисоко, лише на три стопи. Досить, щоб прослизнути під водою, хоча згори брама здавалася зачиненою. Дядько добре плаває. Як стемніло, він пробрався попід шпичками.

«І так само попід нашою загорожею. Авжеж.» Ніч без місяця, знуджені стражники, тихий чорний пструг у чорній річці, що пливе собі тихо вниз течією… Якщо Рівтигер, Тисовець або хтось з їхніх вартових і почув якийсь сплеск, то певно, подумав на велику рибу або черепаху. Едмур чекав мало не день, щоб спустити лютововка Старків на знак скорення замку. А далі в Водоплині, поки його передавали з одних рук в інші, чинився такий розгардіяш, що лише наступного ранку Хайме доповіли про відсутність Чорноструга серед бранців.

Він пішов до вікна і визирнув на річку. Стояв ясний осінній день, сонце мерехтіло на воді. «Дотепер Чорноструг вже верст за п’ятдесят униз течією.»

— Його треба знайти! — наполягав Емон Фрей.

— Знайдеться, — відповів Хайме з певністю, якої не мав. — По нього вже вислано мисливців з хортами.

Пан Аддам Марбранд очолив пошуки на південному березі річки, пан Дермот з Мокрохащів — на північному. Хайме гадав залучити ще й когось із річкового панства, але Ванс та Дудар з їхніми прибічниками радше б допомогли Чорностругові утекти, ніж забили у кайдани. Та й загалом сподіваннями він себе не тішив.

— Може, пан Брінден і зуміє ненадовго від нас заховатися, — мовив Хайме заспокійливо, — але зрештою десь та спливе.

— А раптом він спробує відібрати мій замок?

— Ви маєте залогу в дві сотні вояків.

Правду кажучи, залога була навіть завелика — давався взнаки переляк князя Емона. Втім, прогодувати її новому володареві буде неважко — Чорноструг не брехав, комори Водоплину лишилися після нього добряче натоптаними.

— Після того клопоту, якого панові Бріндену коштувало уникнути нас, навряд чи він палко жадатиме прокрастися назад.

«Хіба що на чолі розбійної зграї.» Хайме мав певність, що Чорноструг не облишив наміру продовжити збройні змагання.

— Це тепер твій столець, — мовила пані Генна до чоловіка. — Тобі його і захищати. Якщо не вмієш і не можеш, спали тут усе і тікай до Скелі.

Князь Емон потер вуста і підборіддя. На долоні лишилися червоні слизькі сліди кислолисту.

— Авжеж він мій! Водоплин належить мені, і ніхто його з моїх рук не забере!

Емон Фрей кинув на Едмура Таллі останній підозріливий погляд, і пані Генна витягла його попід руку зі світлиці.

— Чи не хочете наостанок сказати мені щось? — запитав Хайме Едмура, коли вони лишилися наодинці.

— Це була світлиця мого батька, — відповів Таллі. — Звідси він правив річковим краєм. Правив мудро, гідно, справедливо. Батько любив сидіти коло цього вікна — тут завжди було добре світло, а піднявши очі від листів, він міг побачити річку. Коли очі в нього стомлювалися, він прохав Кет йому почитати. Отам коло дверей ми з Мізинцем колись побудували з брусочків дерев’яний замок. Ти ніколи не зрозумієш, Крулерізе, як гидко мені бачити тебе у цій кімнаті. Ніколи не зрозумієш, як я тебе зневажаю.

Та він помилявся.

— Мене зневажали кращі за тебе, Едмуре, — відповів Хайме і покликав варту. — Відведіть його вельможність до башти і погодуйте.

Князь на Водоплині пішов, не