Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Дізнаємося.

— Мені треба назад до замку. З вашого дозволу, я заберу пана Ознея Кіптюга з собою. Мала рада хоче його допитати і на власні вуха почути всі звинувачення.

— Ні, — мовив верховний септон.

Єдине коротке слово подіяло, наче цебро холодної води в обличчя. Серсея блимнула очима, спалахнула гнівом, тоді трохи вгамувалася.

— Пана Ознея триматимуть під надійною вартою, обіцяю вам!

— Його і тут стережуть надійно. Ходімо, я вам покажу.

Серсея відчула на собі очі Седмиці — з жаду, малахіту, оніксу — і тілом зненацька пробіг крижаний холодок остраху. «Та я ж королева, — сказала вона собі. — Донька князя Тайвина.» І неохоче пішла услід.

Пан Озней знайшовся недалечко. У келії було темно, вхід замикали важкі залізні двері. Верховний септон видобув ключа, відчинив їх та узяв зі стіни смолоскипа, щоб освітити келію.

— Прошу, ваша милосте. Я після вас.

Всередині на двох важких залізних ланцюгах зі стелі висів голий Озней Кіптюг. Судячи з вигляду, його шмагали канчуками. Найгірша доля випала спині та плечам, майже позбавленим шкіри. Але й на ногах та сідницях перехрещувалося безліч кривавих рубців.

Королева ледве не зомліла від побаченого. Нажахана, вона обернулася до верховного септона:

— Що ви накоїли?!

— Ми ретельно дошукувалися правди.

— Він сказав вам правду! Він сам прийшов, з власної волі, і сповідав усі гріхи!

— О так. Сповідав. Я, ваша милосте, чув багато сповідей, та вперше бачив, щоб людина так радісно і завзято визнавала за собою найжахливіші злочини.

— Ви били його батогами!

— Без болю не буває каяття. Грішному не можна лишатися непокараним — так я сказав панові Ознею. Найближчим до богів я почуваюся саме тоді, коли мене шмагають за мої власні провини… хай навіть найтемніші гріхи мої геть не такі чорні, як учинені цим шляхетним лицарем.

— А-але, — бризкнула королева слиною, — ви ж проповідуєте милосердя Матері!…

— Пан Озней скуштує її солодкого молока у житті наступнім, вічнім. Писано-бо в «Семикутній зірці», що гріхи належить пробачати, а злочини — карати. Озней Кіптюг винуватий у зраді та вбивстві. А кара за зраду — смерть.

«Це ж лише божий жрець, жалюгідний святенник, він не може так чинити!»

— Але Святій Вірі не належить право карати людину на смерть, хай які тяжкі її провини!

— Хай які тяжкі її провини, — повільно повторив верховний септон, наче зважуючи слова. — Дивно, ваша милосте, але що старанніше ми застосовували кару, то чудернацькіше виглядали провини пана Ознея. Тепер він переконує нас, що ніколи не торкався Маргерії Тирел. Хіба не так, пане Ознею?

Озней Кіптюг розплющив очі. Коли він побачив перед собою королеву, то пробіг язиком по набряклих губах і мовив:

— Стіна. Ви обіцяли мені Стіну.

— Він божевільний, — мовила Серсея. — Вашими тортурами ви позбавили його розуму!

— Пане Ознею, — вимовив верховний септон твердим і чистим голосом, — чи спізнали ви королеву тілесно?

— Авжеж. — Озней крутнувся у кайданах, залізо стиха брязнуло. — Оцю, що стоїть переді мною. Саме її я гойдав, саме вона надіслала мене вкоротити віку старому верховному септонові. Він і варти при собі ніколи не тримав. Я просто ввійшов, коли святий отець спав, і придушив небораку подушкою.

Серсея крутнулася на місці й ринула тікати. Верховний септон спробував її впіймати, але він був старий горобець, а вона — левиця Скелі. Королева відштовхнула його вбік і вискочила у двері, захряснувши їх за собою. «Кіптюги, потрібні Кіптюги… Я пришлю сюди Озфрида з золотавими, Озмунда з Королегвардією… Озней все заперечить, коли його звільнять, а я позбавлюся цього верховного септона так само, як попереднього.»

Чотири старі септи загородили їй шлях, вчепилися зморшкуватими старечими руками. Вона збила одну на підлогу, іншу дряпнула нігтями в обличчя і дісталася сходів. На півдорозі нагору вона згадала про Таену Добромир і запнулася, засапана. «Борони мене, Седмице! — майнула в голові молитва. — Але ж Таена все знає! Якщо її теж схопили і били батогами…»

Вона добігла до септу, але не далі. Там на неї чекали ще жінки — септи, сестри-мовчальниці, молодші й міцніші за чотирьох старих унизу.

— Я королева! — загорлала вона, сахаючись від них. — Я вам голови постинаю, усім до одної! Пустіть мене негайно!

Але натомість вони потяглися до неї руками. Серсея кинулася до вівтаря Матері, але там її схопили два десятки жінок і потягли вгору сходами, не зважаючи на опір та хвицяння. У келії три сестри-мовчальниці тримали її, поки септа на ім’я Сколера роздягала голяка, здерши навіть спіднє. Інша септа кинула їй сорочку грубого полотна.

— Ви не смієте! — верещала на них королева. — Я з Ланістерів, негайно пустіть мене, мій брат вас повбиває, Хайме розітне вас від горлянки до піхви, ану пустіть, хутко! Я королева!

— Королеві належить молитися, — мовила септа Сколера, перш ніж залишити її у холодній темній келії.

Але Серсея була не слабкодуха Маргерія Тирел, щоб отак сумирно нап’ясти сорочечку і покірно сидіти у полоні. «Я навчу їх, що таке тримати левицю в клітці» — подумала вона, а тоді роздерла сорочку на сотню шматків, розчерепила дзбан з водою об стіну, і так само вчинила з нічним горщиком. Коли ніхто не з’явився, вона заходилася гамселити по дверях кулаками. Її супровід лишився унизу, на майдані — десятеро ланістерівських стражників та пан Борос Блаунт. «Щойно вони почують, як прийдуть і звільнять мене. І тоді ми потягнемо клятого горобця до Червоного Дитинця на налигачі у кайданах.»

Вона верещала, хвицяла ногами, горлала у двері та вікно, доки не захрипла. Ніхто не крикнув у відповідь, ніхто не прийшов на порятунок. В келії почало сутеніти, дихнуло холодом. Серсея затремтіла. «Вони кинуть мене отак, навіть без вогню?! Я — їхня королева!» Вона вже почала шкодувати, що розірвала сорочку. На солом’янику в кутку лежала ковдра — потерта, ріденької брунатної вовни, грубо сплетена, колюча. Та нічого іншого однак не було. Виснажена Серсея скрутилася під нею, щоб хоч не тремтіти, і невдовзі забулася сном.

Наступне, що вона відчула — важку руку, яка трусила її, щоб розбудити. В келії стояла глуха пітьма; над Серсеєю схилилася дебела потворна жінка зі свічкою в руці.

— Хто ти така? — завимагала королева. — Ти прийшла мене звільнити?

— Я