Мої сімейні обставини - Анна Лерой

До Феніксу я добираюсь з заходом сонця. Спочатку довго чекаю трамвай, але він ходить так рідко, що я зла до нестями. Складно звикнути до такого розкладу після завжди доступного транспорту у Віцці. Потім вагончик, погойдуючись, проносить мене по передмістю. В салоні майже нікого нема, я сідаю на дерев’яну лавку і дивлюся у вікно. Нарешті, в полі мого зору виростає біла стіна — сліпуча на сонці і монументальна в своїй величі. Колись вона охороняла місто від прибульців, зараз же відокремлює центральний район від інших. Все ж таки за ці століття Фенікс порядком розрісся, всі мешканці маленьких міст їдуть до столиці.

Мій транспорт не прямує в бік широкої арки-проходу, тому я зістрибую, як тільки двері відчиняються напроти платформи зупинки. Трамвай подає сигнал, вирушає далі за маршрутом і зникає за рогом. Я ж іду в іншу сторону. Поблизу арки занадто багато перехожих: повертаються з роботи городяни, вони поспішають до зупинки по цю сторону воріт. Немало і туристів, які приїхали подивитися на одне з чудес земель Флейм. Інших таких древніх стін, які місцями переходять в скелі, немає ні в якому іншому місті.

Я прослизаю повз почесну варту: караул розташувався там, де колись щільно змикалися стулки важких воріт. Їх і зараз можна зімкнути. Розмірковуючи про історію рідної землі та її минуле, я як раз переступаю колії, по яким важкі плити металу і каменю з'їжджаються. От це і є основна причина, чому маршрути громадського транспорту не проходять під аркою. Рука ні у кого не піднялась, щоб порушити остаточно древній механізм.

Я майже зразу впригую в трамвай і їду далі. Місто всередині тих білих стін, що лишаються за моєю спиною, відрізняється від тієї частини, яка вже промайнула у мене перед очима. Деякі вулички тут дихають старовиною, а будиночки повністю потопають в темній, часто пожухлій зелені. Занадто тут спекотно влітку. Видніються стрункі відьомські вежі, на горизонті маячить грандіозний палац дядька, а вже наступної миті я проїжджаю повз класичне дітище сучасності — сплав скла і бетону. Але, незважаючи на це різноманіття, всі будівлі об'єднує одне — колір. Є непорушне правило: кожна будівля в центральній частині Фенікса має бути білого або бежевого кольору. Відтінків море, але причина цьому є одна єдина. Я, а разом зі мною і інші, в'їжджаємо в абсолютно світле місто, в центрі якого видніється пелюстка яскравого полум'я — палац оберега Флейм.

Поступово головна вулиця залишається далеко за моєю спиною, зупинка з натовпом пасажирів теж. Три повороти направо, жваво перетнути перехрестя — і я зупиняюся перед скромним будинком з білої вищербленої вітрами і дощами цегли. На світлих стінах вицвілі вивіски, вікна так давно не миті, що видно наліт солі. Ого, як давно я тут не була! Раніше тут було все більш охайним. Я відкидаю скуйовджений морським вітром чубок, що попався на очі, і рішуче смикаю двері на себе. Вони скриплять, чинять опір, але впускають мене всередину.

У скромному будинку дюжина чи більше контор. Я швидко прослизую по сходах на самий верх і, вже не криючись, заходжу в ті двері, що розташовані на останньому поверсі в самому кінці коридору. Я не попереджую про свою появу, просто стою на порозі, чекаю, коли мене помітять. Це відбувається майже миттєво.

— Лайм, Предки візьми тебе за душу! Мені ввижається, чи це і правда ти?

— Реме, доброго дня, — я посміхаюся, скидаю речі на диванчик, що знав і кращі дні, і озираюся.

Все ті ж стіни, обвішані дипломами і вирізками з газет. Все ті ж шафи, забиті книгами і журналами. Навіть запах одеколону, здається, зберігся. Однак в кабінеті очевидні і сліди запустіння. Не завалений, як колись, паперами стіл. Також не пахне дорогим гірким настоєм. У вазі з частуванням для клієнтів злипаються дешеві карамельки, які невдало замінили шматочки арельського чорного шоколаду в блискучій фользі. Так дивно, адже Рем завжди був талановитим юристом. Щоб потрапити до нього на прийом, клієнти вистоювали черги. Але, як видно, останні роки змінили все навколо.

— Кому як, добрий він чи ні — я ще не вирішив, — відповідає Рем, тобто Реман Йохан Верс, незалежний юрист, приватний детектив, мій приятель і найвірніший друг мого старшого брата. Принаймні він ним був.

— Що сталося? — я не можу стримати пориву і не запитати. Впиваюся очима в те, як діловито поправляє лацкани піджака Рем, як він замислюється, як з’являється зморшка на його лобі.

— Хм-м, так скажемо... — він ніби пригадує щось, зволікає, і це дуже дратує мене. — З останнього можу тільки розповісти про регату на рибальських човнах і пригоду з оберегом Ф‘юрінів. Наші сусіди у нестямі від горя. Але тебе ж не це цікавить?

Я стискаю вперто губи і тепер дивлюся на нього вельми багатозначно, злегка піднявши ліву брову. Вимагаю розказати те, що мені потрібно знати, а не малозначні дурощі. Рем не відводить погляд, твердо і навіть холодно відштовхує мене. Деякий час ми витріщаємося один на одного. На жаль, я здаюся першою: прикриваю очі, притискаю пальці до повік, на дотик знаходжу крісло і падаю в нього.

Моя рука звично тягнеться до вази з ласощами, завмирає на секунду, все ж карамелька — не те, чого зараз хочеться, але я беру цукерку. Вона виявляється смачнішою, ніж здається по обгортці. Все це займає небагато часу, зовсім небагато — цілих півхвилини. Саме стільки мені потрібно, щоб спробувати зберегти обличчя. Рем з тих людей, перед якими не соромно і розплакатися, але зараз не час показувати сльози і слабкість.

— Отже, повернемося до питання, з яким ти до мене прийшла, — Реман не поспішає обертатися, дає мені час привести себе в порядок. Він знає не з чуток, що таке почуття власної гідності. Я дуже поважаю його за це. Я торкаюся серветкою куточків очей, роблю кілька глибоких вдихів і нарешті приходжу до тями. Мене бісить моя слабкість, але ще більше дивує позиція Рема... Таким відстороненим і сухим приятель не був ніколи. Що ж сталося? Питання я промовляю вголос.