Мої сімейні обставини - Анна Лерой

Нарешті небо темніє, з'являються перші зірки. Через вітер мені доводиться опуститися на коліна, а пізніше і зовсім лягти на спину. Так навіть зручніше. Тіло, переконане у безпеці, розслабляється. Мої думки течуть неспішно. Ніяких комах чи інших неподобств на такій висоті немає, а від холоду мене захищає товста в'язана кофта, знайдена в лабораторії. Пильна і стара. Здається, нею рятувалася від раптових літніх холодів ще моя бабуся, але з часом річ не втратила своїх властивостей. Колеться, але гріє.

Літні зірки яскраві, близькі, прекрасні, і здається, що можливо їх торкнутися. Але це не так. Чим більше я дивлюся на них, тим сильніше хочеться залишитися на цьому майданчику маяка. Назавжди. Або хоча б затриматися в Пташиному дзьобі.

Буря в моїй душі заспокоюється, втома щезає. Думки про нездійсненне теж розтають. Чи є сенс думати, що я десь повернула не туди або пішла не тою дорогою? Чи що потрібно було залишитися? Який резон нарікати на обставини, що склалися, коли потрібно з ними щось вирішувати? Чи є сенс гадати, як і що сталося, якщо я була би іншою? Цього не перевіриш, тільки заплутаєшся або загубишся у фантазії. А навколишній реальний світ, він тут, зовсім близько, і життя ні на мить не припиняє свого руху вперед.