Танок драконів - Джордж Мартін

«Вони немов рідні». Вал уся була в білому: білі вовняні штани, запхнуті у високі чоботи з вибіленої шкіри; білий ведмежий плащ, що застібався на плечі різьбленим ликом з віродерева, біла сорочка з кістяними ґудзиками. З рота вихоплювалася біла пара... але очі були блакитні, довга коса — кольору темного меду, а щоки розчервонілися від холоду. Давно вже Джон не бачив такої краси.

— Ви хотіли у мене вовка поцупити? — запитав він.

— А чом би й ні? Якби кожна жінка мала деривовка, чоловіки були б набагато ніжніші. Навіть ворони.

— Ха! — розреготався Тормунд Велетозгуб.— Навіть не намагайся переговорити цю красуню, лорде Сноу, вона занадто мудра для таких, як ми з тобою. Ліпше бігом кради її, поки Тореґ не прочухався й не вкрав її перший.

Як там той йолоп Аксель Флорент сказав про Вал? «Пишна дівчина, і мила з обличчя. Гарні стегна, гарні груди — все, щоб народжувати дітей». Це все правда, але в цій дикунці було набагато більше. Вона це довела, розшукавши Тормунда, що не вдалося навіть загартованим розвідникам Нічної варти. «Може, вона і не королівна, але вона стала б гідною дружиною для будь-якого лорда».

Одначе цей міст спалено давним-давно, і Джон сам підніс до нього смолоскип.

— Хай Тореґ спробує,— мовив він.— А я дав обітницю.

— Та їй це байдуже. Правда, дівчино?

Вал поплескала по довгому кістяному ножу в себе на боці.

— Ласкаво прошу лорда Ворона до себе у спальню будь-якої ночі, якщо він не боїться. Після оскоплення йому буде значно легше дотримуватися обітниці.

— Ха! — пирхнув знову Тормунд.— Чув, Тореже? Тримайся від цієї кралі подалі. Одну таку доньку я вже маю, другої мені не треба.

Хитаючи головою, ватажок дикунів пірнув назад у свій намет.

Поки Джон чухав Привида за вухом, Тореґ підвів Вал її коня. Вона й досі їздила на сірому гароні, якого їй дав Маллі перед від’їздом зі Стіни — кошлатого опецькуватого коника, сліпого на одне око. Розвертаючи його в напрямку Стіни, Вал запитала:

— Як поживає маленьке чудовисько?

— Виріс удвічі, відколи ви поїхали, і став утричі галасливіший. Коли просить цицьку, його чути у Східній варті,— відповів Джон, і собі сідаючи на коня.

Вал прилаштувалася поруч з ним.

— Отже... я привела вам Тормунда, як і обіцяла. Що тепер? Мене повернуть у камеру?

— Камера зайнята. Королівську вежу забрала собі королева Селіза. Пам’ятаєте Гардинову вежу?

— Це та, що от-от завалиться?

— Вона вже так валиться останні сто років. Я наказав підготувати для вас верхній поверх, міледі. Місця там більше, ніж у Королівській вежі, хоч, може, і не так вигідно. Але ж та вежа й не називається Гардиновим палацом.

— Я надаю перевагу свободі перед будь-якими вигодами.

— Ви маєте свободу в межах замку, але, на жаль, ви залишаєтеся полонянкою. Однак можу обіцяти, що небажані відвідувачі вас не потурбують. Гардинову вежу стережуть мої хлопці, а не люди королеви. А в коридорі біля входу ночує Вун-Вун.

— Велет-вартовий? Навіть Далла не могла таким похвалитися.

Дорогою за ними спостерігали Тормундові дикуни, визираючи з наметів і навісів під голими деревами. На кожного дорослого чоловіка припадало по троє жінок і стільки само дітлахів — худих, із запалими щоками й незмигними поглядами. Коли Манс Рейдер повів вільний народ у похід на Стіну, люди погнали за собою великі стада свиней і кіз, отари овець, але нині з тварин залишилися тільки мамонти. Якби ці велети не були такі люті, і їх порізали б на м’ясо, не сумнівався Джон. На кістках мамонта м’яса багацько.

А ще Джон побачив ознаки хвороб. Це його невимовно занепокоїло. Якщо навіть Тормундів загін голодує і хворіє, то що казати про ті тисячі дикунів, які пішли за Кумою Кротицею у Крутодім? «Скоро їх забере Котер Пайк. Якщо пощастило спіймати попутний вітер, може, він уже повертається у Східну варту, везучи з собою стільки вільних людей, скільки вмістилося на кораблі».

— То ви гарно з Тормундом домовилися? — поцікавилася Вал.

— Запитаєте у мене за рік. Попереду ще залишилося найважче. Мені ще треба переконати своїх з’їсти кашу, яку я тут заварив. Боюся, нікому вона не сподобається.

— Дозвольте допомогти.

— Ви вже допомогли. Привели Тормунда.

— Можу і більше зробити.

«А чом би й ні? — подумав Джон.— Усі ж переконані, що вона — королівна». Вал і гарна, як королівна, і на коні тримається так, наче на ньому й народилася. «Войовнича королівна,— подумав Джон,— а не ніжна панна, яка сидить у вежі, чеше коси й чекає на лицаря, який її врятує».

— Мушу повідомити королеву про цю домовленість,— сказав він.— Запрошую вас також з нею познайомитися — якщо, звісно, зможете примусити себе прихилити коліно.

Кепсько буде, якщо її світлість образиться, ще Джон і рота не встигне розтулити.

— Коли прихилятиму коліно, можна сміятися?

— Не можна. Це не гра. Наші народи розділяє ріка крові — давня, глибока і червона. Станіс Баратеон — один з небагатьох, хто хоче пустити дикунів у королівство. І мені потрібно, щоб його королева підтримала мене у моїй справі.

З вуст Вал зникла грайлива усмішка.

— Даю вам слово, лорде Сноу. Перед вашою королевою я зіграю справжню дикунську королівну.

«Вона мені не королева,— хотів сказати він.— Якщо по правді, чекаю не дочекаюся, коли вона вже поїде. І, з ласки богів, забере з собою і Мелісандру».

Решту шляху проїхали в мовчанні, а поряд біг Привид. Мормонтів крук долетів з ними до брами, а коли вони спішилися, гайнув угору. Вперед пішов Кінь зі смолоскипом, освітлюючи дорогу в крижаному тунелі.

Коли Джон зі своїм загоном вийшов з південного боку Стіни, під брамою на нього чекав невеликий гурт чорних братів. Серед них був Ульмер з королівського лісу, і саме літній лучник вийшов говорити від імені решти.

— Даруйте, м’лорде, але хлопцям цікаво, що це означає. Мир, м’лорде? Чи кров і крицю?

— Мир,— відповів Джон Сноу.— За три дні Тормунд Велетозгуб поведе своїх людей за Стіну. Як друзів, а не ворогів. Хтось із них, може, навіть поповнить наші ряди, стане нам братом. І ми маємо гостинно їх прийняти. А тепер повертайтеся до своїх обов’язків. Мені потрібно побачитися з королевою Селізою,— сказав Джон і передав повіддя свого коня Шовку. Її світлість сприйме за образу, якщо він не зразу піде