Усі птахи в небі (ЛП) - Чарлі Джейн Андерс

— Я хочу дещо обговорити з вами, — промовив містер Роуз глибшим, ніж зазвичай, голосом. — Можливо, ви зможете прийти до мого кабінету у зручний час. У мене сьогодні дуже вільний графік.

Патриція сказала "Звичайно", і побігла на перше заняття. Школа була наполовину порожньою, і сніг заліпив скло на вікнах. Все здавалося дивно замріяним. Першою була математика, і пан Глюкман навіть не намагався нікого вчити — всі просто пливли по течії.

Вчитель другого уроку не приїхав до школи, тому у неї з'явився вільний час, після десяти хвилин очікування. Патриція пішла до кабінету пана Роза.

— Дякую, що прийшли так швидко. Постараюся бути коротким. — Зуби містера Роуза сяйнули всередині його сухих білих губ. Це був не той Роуз, до якого Патриція звикла. Зараз він сидів прямо, в сірому кріслі, з руками, покладеними на горіховий стіл, тримаючи у пальцях олівець з наклейкою героя якогось мультфільму. За ним стояла стіна книг про розвиток і виховання дитини.

Патриція кивнула. Пан Роуз глибоко вдихнув.

— У мене є для вас повідомлення, — сказав він, — від Дерева.

— Що..? — Патриція подумала, що це сон. Блакитний світ, порожня школа — і подумала, що вона все ще лежить у ліжку з котом Берклі.

— Ну, не від Дерева точно. Але від сили, яку представляє Дерево. Я знаю, що ви довго чекали, щоб досягти своєї мети стати відьмою. Ви були більш ніж терплячою. Тому мені доручено повідомити вам, що ваше очікування закінчується. Секрети, які ви бажаєте вивчити, незабаром стануть вашими.

Патриція не могла дихати. Її руки схопили стілець руками. Вона відчувала своє гаряче обличчя і замерзлі пальці. Її кров вся піднялася до голови, наче таготувалася відокремитись від тіла. Ноги ледь тримали її.

— Що... — нарешті сказала вона. — Що ви маєте на увазі?

— Ви знаєте, що я маю на увазі.

— Умм... — Вона опинилася на межі стійкості, але зуміла опанувати себе. Це було важливою справою. — Ммм. Хто ви? — Вона б не повірила, навіть якби він стверджував, що він Мерлін чи хтось подібний.

— Я керівник у вашій школі. — Містер Роуз посміхнувся одними губами. — І просто передаю повідомлення, ось і все. Це єдиний раз, коли ви і я обговорюємо це питання.

— Ох. Гаразд.

— Незабаром ви отримаєте інструкції. У той же час є одне завдання, яке ви повинні виконати.

— Умм... — Зупинись, сказала собі Патриція. — Умм, це якийсь тест? Або завдання? Я повинна довести щось і вести себе гідно?

— Ви вже довели все, що потрібно довести. Ні, це просто завдання. Але неприємне. У цій школі є хлопчик, який виросте і стане великим ворогом природи, а також гонителем магічної спільноти. Ви його знаєте. Його звуть Лоуренс Армстед. Він, можливо, нещодавно побачив демонстрацію магії. Він можливо навіть просив вас показати йому Дерево. Це так?

— Ну... ага. — Ця розмова була схожою на падіння з краю світу, політ навколо земної кулі, а потім падіння з краю вдруге. У Патриції всередині щось стиснулося.

— Отже ви вже знаєте. Я ненавиджу про таке казати, і пам'ятаю, що я просто посланник. Я вважаю життя людини дорогоцінним і незамінним. Але Лоуренс Армстед повинен померти. І ви повинні бути тим, хто його уб'є. Ніхто інший не може це зробити. Як тільки ви виконаєте це завдання, ви зможете розпочати навчання.

Патриція не могла згадати, що вона сказала після цього — мабуть, було багато — ...умм... Вона не сказала, що уб'є Лоуренса, і не сказала, що не зробить цього. Вона, можливо, подякувала панові Роузу за повідомлення. Вона не була впевнена. Всю іншу частину дня вона була в вертикальній комі. Її не зацікавила навіть Роберта, яка зависла на перилах головою вниз і дивилася на неї після вечері, яку Патриція ледь усвідомила. Темно-коричневе волосся Роберти висіло прямо вниз, вона смикала бровами, але Патриція байдуже пройшла мимо.

Патриція усвідомила себе в кімнаті Роберти через годину, перед сном.

— Берт, — сказала вона, використовуючи її старе ім'я. — Ти могла би вбити людину? Якби тобі абсолютно потрібно було це зробити?

Роберта якраз красила нігті у яблуневий зелений колір, сидячи у білих натуральних джипах.

— Вау, Триш. Ось чому ти така мовчазна — засміялася вона. — Для твого запитання відповідь є і "так" і "ні". Так, охоче, якби відчувала, що це необхідно. Але я, напевно, не змогла би зробити це. Я б занадто багато переживала, міркувала і вагалася. Навіть якби була впевнена, що це правильно.

— Ну добре. Дякую.

— Але Триш, — покликала Роберта Патрицію, коли та вже зібралася вийти у коридор. — Якщо ти зважишся на таке, я хочу побачити. Я хочу, щоб ти це зробила.