Легковажна наречена - Аліна Амор
Він скуйовдив рукою волосся, що надало йому ще більш божевільного вигляду, здавалося таким схвильованим і щасливим… А я не знала що сказати і як пояснити своє збентеження та сумніви…
Врешті я кивнула і поспішила піти. Крістіан вміє заговорити так, що мій мозок перетворюється на в'язкий кисіль і я погоджуюсь з його словами. А потім він іде – і думки прояснюються.
Це якесь божевілля...
Я йшла коридором і думала про те, що наші відносини розвиваються не просто швидко – блискавично! Я не встигала усвідомити їх. Від знайомства до шлюбу – тиждень? Легко!
У мене було відчуття, що я несусь в потязі, який постійно набирає швидкість, і краще вистрибнути з нього зараз, поки ще є надію врятуватись, бо якщо залишусь – гарантовано розіб’юсь.
Я повернулася до покоїв і схвильовано заходила по вітальні, намагаючись розібратися зі всіма останніми подіями і своїми пристрастями.
І на що я зараз підписалась?
Втеча – це, звичайно, романтично, хоч і звучить як епізод з дешевого бульварного роману минулого століття. Але навіщо мені це?
Я хочу повернутись до своєї родини. Сьогодні я чітко це усвідомила. Навіщо розбивати серце гарному хлопцю, виходячи за нього, щоб потім зникнути? Допомагати повернутися в мій світ він навряд чи буде, та й чи має такі можливості? Крім того, я втрачу доступ до величезної бібліотеки графа. А те, що дорога назад у мій світ є, я не сумніваюся. Якщо є вхід – значить, вихід теж має бути!
І не готова я до шлюбу… Одна річ у бібліотеці цілуватися, інша – за першого зустрічного заміж виходити. Тим більше, що зовуть заміж навіть не мене, а Евелін де Ларуа.
З іншого боку, Філіпу я не довіряю. Взяти хоча б те, як підозріло загинули батьки Евелін, а він вдало отримав титул, гроші та замок. Потім сплавив непотрібну племінницю до монастиря. А зараз використовує її для зміцнення свого становища, організувавши договірний шлюб із заступником начальника Королівської Служби безпеки герцогом Райаном Данайським.
Але все-таки дядько навряд чи причетний до замаху на племінницю, надто вигідний для нього цей шлюб. Відкриває нові перспективи: зв'язки, вплив, гроші та землі.
Граф – людина потайлива і бачила я його за минулий тиждень рідко. Розібратися що він собою представляє поки не вдалося.
Хоча ризик у будь-якому випадку залишається…
Добре було б ще знати думку самої Евелін... Я ж не планую затримуватися в Мірадейї. Можу тільки уявляти, чого хотіла би вона. Мої здогадки про дитячу закоханість у Крістіана не більше ніж припущення. Якщо говорити про вигоду, то герцог однозначно кращий варіант за молодшого сина графа, а з погляду закоханої дівчини, все може бути з точністю до навпаки. І все ж, я практично вирішила, що краще синиця в руках, ніж журавель у небі.
Хоча ще не зрозуміло хто з них синиця, а хто журавель...
Як це складно! Занадто багато почуттів, емоцій, думок та припущень…
Але здоровий глузд і чуття підказували, що ідея з втечею – погана і не варто нікуди тікати.
І як тепер пояснити це Крістіану? Після того, як я уже фактично погодилася.
Ну чому все так заплуталось?
Я прийняла, здавалося би, правильне рішення, але все не могла заспокоїтись. Уже давно час лягати, але заснути я точно не зможу. Тому вирішила відволіктися на читання книги, а вона як крізь землю провалилася. Потім згадала, що забула її в бібліотеці. Треба б повернутись і забрати…
Щоб нікого не розбудити і не викликати незручних питань, чому блукаю як примара вночі по замку, я зняла туфлі, тихенько відчинила двері і на носочках пішла до бібліотеки.
Я майже піднялася сходами на третій поверх, коли почула дивний шурхіт і приглушений стогін. Тому обережно визирнула в коридор і одразу відсахнулася. Нічого собі! Там панувала темрява, яку злегка розсіювало лише місячне світло, що лилось з вікна в кінці коридору, але ритмічні рухи не залишили мені жодного шансу засумніватися в тому, що я побачила. Хіба вільних кімнат у замку мало? І хоча на цьому поверсі зараз ніхто не живе, а надворі стояла глуха ніч, це було якось дико. Одна з фігур здалася мені знайомою, і незважаючи на те, що підглядати не добре, я не стримала цікавості і ще раз виглянула. І не могла повірити своїм очам! Це були Крістіан та Софі…
Побачене вразило мене і, ступивши назад на сходи, я знесилено притулилася до стіни.
Як таке взагалі можливо?
Через кілька хвилин я трохи прийшла до тями і стримавши гостре бажання бігти звідси з усіх ніг, повільно пішла назад у свої покої.
В моїй душі здіймалася сліпа лють.
Коли я увійшла до вітальні і зачинила двері, мене аж трусило від злості. Виникло гостре бажання закричати чи щось розбити. Але не можна кричати, розбуджу весь замок. Оглянувши кімнату, я побачила середніх розмірів вазу, прикрашену малюнком із рожевих троянд. Ось те що потрібно! Уявила, як кидаю її об стіну, і вона розлітається сотнею дрібних уламків. Як і моє серце.
Стіни в замку кам'яні, звукоізоляція відмінна, навряд чи хтось почує. А якщо й розіб'ю, що мені зроблять? Спокуса виявилась занадто сильною, і я таки підійшла до комоду, взяла цю вазу і шпурнула нею з усієї люті об стіну. Вона з глухим тріском розбилась і безліч кольорових керамічних уламків укрили підлогу.
