Протистояння. Том 2 - Стівен Кінг

Козирний Туз передав Сміттєбакові сіль.

– Просто Туз, чуваче. Зви Тузом – і я озвусь. Не клич мене містером Тузіком, і я не зватиму тебе містером Сміттєвозом, домовились?

– Окей, – сказав усміхнений Чувак-Сміттєбак. – Без проблем.

– Ге-ей, містере Ту-у-узік! – по-дівочому пропищав Гек Дроґен і знову зареготав. – Тузяко, тепер ти з цим прізвиськом до самої смерті. Богом клянуся.

– Може, й так, але якось переживу, – сказав Козирний Туз і підвівся, щоб узяти ще омлету.

Проходячи повз Чувака-Сміттєбака, він стиснув його плече. Рука була теплою та твердою – дружня рука, яка не щипає, не викручує.

Чуваку-Сміттєбаку зробилося тепло й приємно, і він заходився їсти. Ці теплота з приємністю були настільки рідкими гостями в його нутрі, що на мить йому здалося, ніби він захворює. Сміттєбак звів очі, поглянув в обличчя навколишніх людей і подумав, що він зрозумів, чим було те химерне відчуття.

Щастям.

«Які гарні люди», – подумав він.

Слідом за тією думкою вигулькнула ще одна: «Я вдома».

Того дня йому дали відіспатися, та наступного ранку його та багато інших повантажили в автобуси й відвезли до дамби Боулдера. Цілий день вони провели там – міняли в двигунах мідну обмотку. Він працював на лавці з видом на воду (то було озеро Мід[59]), і над ним ніхто не стояв. Чувак-Сміттєбак вирішив, що в них тому не було наглядачів, що всі любили працю так само, як і він.

Та наступного дня він довідався, що це зовсім не так.

Була чверть по десятій ранку. Чувак-Сміттєбак сидів на лавці та намотував дріт – пальці працювали, та думки ширяли десь за мільйон миль. Він складав псалом на славу темного чоловіка. Сміттєбак уже вирішив, що знайде велику книжку (точніше, Книгу) і почне записувати певні думки про нього. Може вийти Книга, яку колись хтось читатиме. Ті люди, які ставляться до нього так само, як і Сміттєбак.

До його лавки підійшов Кен Демотт, і, попри пустельну засмагу, Кен мав блідий і наляканий вигляд.

– Ходімо, – сказав він. – На сьогодні все. Вертаємося до Веґаса. Всі вертаємося. Автобуси чекають на вулиці.

– Га? Чого? – закліпав на нього Сміттєбак.

– Не знаю. Це він наказав. Ллойд передав іншим. Дупу в руки та гайда, Сміттєбачку. Коли до справи замішаний наш головний, питань краще не ставити.

Тож він нічого й не питав. Надворі на Гувер-драйв на холостому ходу стояли три шкільні автобуси з Лас-Веґаса. До них сідали чоловіки з жінками. Розмов майже не чулося. Те вранішнє повернення до Лас-Веґаса було цілковитою протилежністю звичних поїздок до дамби й назад. Ніхто не жартував, не перемовлявся, і двадцять жінок із тридцяткою чоловіків їхали мовчки. Усі поринули у власні думки.

Коли вони вже під’їжджали до міста, чоловік, який сидів через прохід від Сміттєбака, тихо сказав до свого сусіда:

– Це Гек. Гек Дроґен. Трясця, як цей страшко про все дізнається?

– Замовкни, – обірвав його товариш і кинув недовірливий погляд на Сміттєбака.

Сміттєбак відвів очі й подивився у вікно на пустельний пейзаж. До його думок знову закрався неспокій.

– О Господи, – сказала одна жінка, коли вони виходили з автобусів, та інших коментарів не пролунало.

Сміттєбак спантеличено роззирнувся. Здавалося, ніби там зібралися всі мешканці Сіболи, геть усі. До міста повернулися всі сібольці, за виключенням розвідників, які могли бути де завгодно, починаючи півостровом Каліфорнія і закінчуючи Західним Техасом. Вони зібралися біля фонтана щільним півколом у шість-сім рядів – загалом більш ніж чотири сотні. Люди позаду ставали на готельні стільці, аби краще бачити, що відбувається, і перш ніж підійти ближче, Чувак-Сміттєбак думав, що дивляться вони на фонтан. Вигнувши шию, він помітив, що на моріжку перед фонтаном щось лежить, та роздивитися як слід йому не вдалося.

Хтось схопив його за лікоть – то був Ллойд. З білим, напруженим обличчям.

– Якраз тебе шукав. Він хоче з тобою зустрітися трохи пізніше. А поки що треба з цим розібратися. Господи, як я це ненавиджу. Ходімо. Мені потрібна допомога, і обрано тебе.

У Сміттєбака закрутилася голова. Його хотів бачити він! Він! Та поки що потрібно впоратися з цим… чим би воно не було.

– Що таке, Ллойде? У чому річ?

Ллойд не відповів. Не відпускаючи Сміттєбака, він обережно повів його до фонтана. Натовп розступився, мало не відсахнувся від них. Вони йшли тим вузьким коридором, стіни якого вкривав невидимий, холодний шар страху та відрази.

Перед натовпом стояв Білюк Горґан. Він курив цигарку. Однією ногою сперся на об’єкт, якого не міг роздивитися Сміттєбак. Та тепер стало ясно, що це дерев’яний хрест. Вертикальна балка була з дванадцять футів завдовжки. Хрест скидався на літеру «t».

– Усі тут? – спитав Ллойд.

– Ага, – сказав Білюк. – Гадаю, що всі. Вінкі провів перекличку. Дев’ятеро наразі поза штатом. Флеґґ сказав, що на них можна не зважати. Ллойде, ти як, тримаєшся?

– Усе буде нормально, – кивнув той. – Ну… не зовсім нормально, але ти ж знаєш – упораюся.

Білюк зиркнув на Чувака-Сміттєбака.

– Хлопець уже щось знає?

– Нічого не знаю, – сказав Сміттєбак.

Його охопило сум’яття. У нутрі вирувала битва між надією, переляком і побожним захопленням.

– У чому річ? – пробелькотів він. – Я чув щось про Гека…

– Так, це все через Гека, – сказав Ллойд. – Зловили з коксом. Клята пилюка. Як я ненавиджу цю парашу. Гаразд, Білюче. Кажи, щоб виводили.

Білюк рушив до готелю, переступивши прямокутний отвір у землі. Всередині діра була вимащена бетоном. На вигляд – якраз щоб прийняти в себе нижній кінець хреста. Коли Вітні «Білюк» Горґан затрюхикав широкими сходами між двох позолочених пірамід, Чувак-Сміттєбак відчув, що в його роті пересохла вся слина. Він рвучко розвернувся до мовчазного натовпу, який стояв півколом під блакитними небесами, тоді до Ллойда – той роздивлявся хрест із блідим обличчям і колупав білу голівку прища на підборідді.

– Ти… ми… його розіпнуть? – урешті видушив Сміттєбак. – Для цього всі тут зібралися?

Зненацька Ллойд засунув руку в кишеню своєї линялої сорочки.

– Знаєш, а в мене для тебе щось є. Це від нього – сказав передати. Я не можу примусити тебе його взяти. Добре, що не протупив спершу спитати. Хочеш собі?

З нагрудної кишені він дістав чорний гагат на золотому ланцюжку. У камені було крихітне червоне включення – так само, як і в Ллойда. Він розхитувався перед очима Сміттєбака, наче амулет гіпнотизера.

Правда читалася в Ллойдових очах, читалася ясно й виразно, і Сміттєбак знав, що не зможе плакати та повзати на колінах