Протистояння. Том 2 - Стівен Кінг

Схилом по той бік дороги спускалися худі, сірі гірські вовки – вони пробиралися між автівок і перетинали розділову смугу: очі палали червоним, із роззявлених пащек бігла слина. Їх було понад дві дюжини. Охоплений екстазом жаху, Сміттєбак знову нацюняв у штани.

Пацан вийшов з-за хвоста «остіна», звів револьвери та відкрив вогонь. З дул виривалися язички полум’я, звук пострілів котився луною і відскакував назад, відбиваючись від гірських схилів – здавалося, що стріляє не одна людина, а ціла артилерія. Чувак-Сміттєбак скрикнув і встромив у вуха вказівні пальці. Нічний вітерець розігнав свіжий, насичений і гарячий пороховий дим. Його ніс защипало ароматом кордиту.

Вовки наближалися. Вони не поспішали, але й не зволікали, рухаючись швидкою ходою. Їхні очі… Чувак-Сміттєбак зрозумів, що не може відвести від них погляду. То були не звичайні вовчі очі, у цьому він не сумнівався, – то були очі їхнього Повелителя. Їхнього Повелителя і його Повелителя. Раптом Сміттєбак згадав свою молитву, і страх щез. Він розкоркував вуха. Промежиною ширилася мокра пляма, та байдуже. Його губи розтяглися в усмішці.

Пацан спорожнив обидва револьвери, поклавши трьох вовків. Навіть не спробувавши перезарядити зброю, він повернув її в кобури й розвернувся на захід. На правій стороні дороги з’явилося ще трохи вовків: вони петляли поміж темних силуетів мовчазних автівок, наче пасма пошматованого туману. Одна з тварин задерла морду до неба й завила. До її крику долучився другий вовк, до другого – третій, а до третього – цілий хор. А тоді вони продовжили наступ.

Пацан позадкував. Тепер він уже намагався перезарядити один револьвер, та пальці не слухались, і патрони сипалися на асфальт. Раптом він здався. Револьвер випав з його руки та дзенькнув об дорогу. Наче за сигналом, вовки кинулися до нього.

Пацан пронизливо заверещав, розвернувся та чкурнув до «остіна». На ходу він згубив другий револьвер – зброя випала з низької кобури та заскакала асфальтом. З низьким, рипучим гарчанням найближчий до Пацана вовк кинувся до нього в ту ж мить, як він пірнув до «остіна» та загрюкнув дверцята.

Він ледве встиг. Вовк гарчав, скакав на двері та крутив жаскими палаючими очима. До нього приєдналися його побратими, і за кілька секунд вони оточили машину. Зсередини «остіна» визирало маленьке, кругле обличчя Пацана, подібне до білого повного місяця.

Низько нахиливши трикутну голову, до Чувака-Сміттєбака рушив один з вовків. Його очі палали, як протитуманні вогні.

За тебе – життя…

Весь страх вивітрився. Сміттєбак рушив назустріч тварині. Він простяг обсмалену руку, і вовк лизнув її. Хижак сів, обкрутивши задні лапи пишним, однак обскубаним хвостом.

Пацан витріщався на нього з відвислою щелепою.

Чувак-Сміттєбак поглянув йому у вічі, усміхнувся та показав середній палець.

Обидва середні пальці.

– Срака тобі! Хер вилізеш! – крикнув він. – Чув мене? ВІРИШ У ЦЮ ХУЙНЮ-МУЙНЮ?! ХЕР ВИЛІЗЕШ! НЕ КВАКАЙ, Я ТОБІ САМ ВСЕ РОЗКАЖУ!

Вовк обережно взяв у зуби його здорову руку. Сміттєбак глипнув донизу. Тварина знову стояла на своїх чотирьох і легенько смикала його. Смикала в бік заходу.

– Гаразд, – спокійно промовив Сміттєбак. – Окей, друже.

Він рушив у бік тунелю. Вовк ішов за ним назирці, наче вимуштруваний пес. По дорозі до них пристало ще п’ятеро вовків, які чаїлися серед безживних авто. Тепер він ішов з одним вовком попереду, одним позаду і ще двома по боках, наче сановник з ескортом.

Сміттєбак спинився та востаннє поглянув через плече. Побачене назавжди лишилося в його пам’яті: сіре кільце терплячих вовків, що сиділи навколо маленького «остіна» з блідою сферою всередині – то було лице Пацана, який витріщався з віконця та ворушив губами. Вовки шкірилися на нього, висолопивши язики. Вони немов питали в Пацана, коли ж він дасть темному чоловікові копняка, коли ж він витурить його з Лох-Шпекаса. Коли, га, коли?

Чувак-Сміттєбак загадався, скільки ж ці вовки сидітимуть круг маленького «остіна», оточивши його зубатим колом. Звісно ж, відповідь лише одна – скільки потрібно. Два дні, три, а то й чотири. А Пацан сидітиме й визиратиме у вікно. Їсти-пити там нічого (хіба що в дівчинки-підлітка був супутник), а вдень температура в салоні авто може сягати й ста тридцяти градусів[57] – справжній парник. Собачки темного чоловіка чекатимуть, доки Пацан помре з голоду або ж набереться божевілля якраз достатньо, щоб відкрити дверцята й спробувати втекти. Чувак-Сміттєбак захихотів у темряві. Пацана зовсім небагато. По кусню на вовка, не більше. Головне, щоб не потруїлися.

– То що, не збрехав я?! – крикнув він, а тоді задер голову та захихотів до яскравих зірок. – Не квакай, як віриш у цю хуйню-муйню! Я тобі САМ усе скажу, блядь!

Його примарно-сірі супутники серйозно йшли поряд, не випускаючи Сміттєбака зі свого оточення та не зважаючи на його крики. Коли вони проминали Пацанову купе-двійку, вовк, який ішов позаду Сміттєбака, підтюпав до машини, понюхав шину «Ґуд’єр вайд овалз», а тоді з сардонічним вишкіром підняв задню лапу й нацюняв на неї.

Чувак-Сміттєбак не міг не засміятися. Він реготав, доки сльози не бризнули з його очей і побігли потрісканими, оброслими щоками. Його божевілля було стравою, чиї інгредієнти вже лежали в сковорідці й чекали, доки пустельне сонце їх потушкує, довершивши готування жарким промінням.

Вони йшли далі, Чувак-Сміттєбак і його ескорт. Коли машин на дорозі побільшало, вовки або протискалися під ними, плазуючи на животах, або вискакували на дахи й капоти – упевнені, мовчазні супутники з червоними очима та білими зубами. Близько півночі вони досягли тунелю Ейзенхауера, та цього разу Сміттєбак без зволікань попрямував до в’їзду в надра гори. Боятися зараз? Як можна боятися з такими охоронцями?

То був довгий перехід, і незабаром Сміттєбак втратив лік часу. Він чвалав навпомацки, від однієї автівки до іншої. Одного разу його рука занурилася в щось вологе та огидно м’яке, і йому в обличчя пахнуло смердючими газами. Навіть тоді він не завагався. Час від часу він бачив у темряві червоні очі – вони були завжди попереду, завжди вказували йому путь.

Через деякий час він почув у повітрі свіжість і прискорився. Одного разу втратив рівновагу, полетів з капота машини та болісно стукнувся головою об бампер наступного авто. Невдовзі після того поглянув угору та знову побачив зорі, що вже почали бліднути, – наближався світанок. Тунель лишився позаду.

Його охоронці зникли, та Сміттєбак упав на коліна й подякував темному чоловікові довгою, безладною молитвою. Він бачив його дії, бачив, як той діяв просто на його очах.

Попри