Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
— Гадаю, це егоїзм — тягнути ковдру на себе. Але ж, Сил, я виживаю щоразу, коли практично всі решта гинуть. Причому знову й знову. Взяти хоча б мій колишній загін списників, чи первинний склад мостонавідної команди, або численних рабів, яким я пробував допомогти з утечею. Це алгоритм. І його все важче й важче не помічати.
— Можливо, Всемогутній береже тебе, — припустила Сил.
Каладін зупинився посеред вулиці. Солдат, котрий проходив мимо, вилаявся та відштовхнув його вбік. Було щось не так зі всією цією розмовою. Він відійшов до бочки з дощівкою, що стояла між двох солідних на вигляд кам’яних крамниць.
— Сил, ти згадала про Всемогутнього.
— Ти перший його приплів.
— Наразі це не важливо. Скажи, а ти віриш у Нього? А може, знаєш, чи Він і справді існує?
Спрен схилила голову набік.
— Цього я не знаю. Хм, власне, для мене багато що — темний ліс. Але це я мала би знати. Мені так здається. Чи ні?
Вона здавалась цілком спантеличеною.
— Я не впевнений, чи вірю сам, — сказав Каладін, окидаючи поглядом вулицю. — Моя мати була вірянка, та й батько завжди згадував про Вісників із пошаною. Гадаю, він також вірив, а може, просто віддавав належне чуткам про те, що це від них прийшла традиція зцілення. Подвижникам плювати на мостову обслугу. Коли я служив у війську Амарама, вони навідувалися до солдатів, а от на складському дворі я не помітив жодного. Тож я не надто замислювався над такими речами. Здається, віра не допомогла ще жодному солдатові.
— Якщо ти не віриш у Всемогутнього, то немає підстав вважати, ніби Він ненавидить тебе.
— От тільки якщо Всемогутнього таки не існує, — зауважив мостонавідник, — все ж цілком може існувати щось інше. Ну, не знаю. Багато знайомих мені солдатів були забобонні. І без кінця теревенили про Стару магію й Охоронницю ночі, а також про багато чого іншого, що здатне накликати біду. Тоді я сміявся з них. Але скільки ще я зможу закривати очі на таку можливість? А якщо справді всі мої невдачі пояснюються чимось на зразок цього?
Сил виглядала стривоженою. Картуз і камізелька, у які вона вирядилась, перетворилися на імлу. Спрен обхопила себе руками, немов від цих слів їй стало холодно.
«Владарює Одіозум».
— Сил, — запитав він, нахмурившись і пригадуючи свій дивний сон, — чи чула ти коли-небудь про те, що називають Одіозумом? Я маю на увазі не враження одіозності, а… не знаю… людину чи якусь силу, котру так називають.
Сил раптом шикнула на нього. Вийшов напрочуд дикий, тривожний звук. Спрен спурхнула з його плеча, перетворившись на блискавичну смужку світла, і метнулася під звис сусідньої покрівлі.
Той спантеличено закліпав.
— Сил? — погукав він, привернувши увагу двох прачок, які проходили мимо. Але спрен кудись зникла. Каладін схрестив руки на грудях. Це слово спонукало її до втечі. Але чому?
Його думки перервав залп голосних прокльонів. Він обернувся й побачив, як з імпозантної кам’яниці на іншому боці вулиці якийсь чоловік виштовхав перед себе надвір напівоголену жінку. У нього були яскраві блакитні очі, а перекинутий через руку кітель прикрашали аксельбанти. Світлоокий офіцер не надто високого рангу. Напевно, сьомого дану.
Напіводягнена жінка повалилася долі. Вона плакала, притискаючи до грудей непристебнутий перéд своєї сукні, а довге темне волосся звисало донизу, перев’язане двома червоними стрічками. Її плаття нічим не відрізнялося від туалетів світлооких матрон, от тільки обидва рукави були короткі, виставляючи напоказ захищену руку. Куртизанка.
Не припиняючи лаятись, офіцер натягнув кітель. Але шпортатися з ґудзиками не став. Натомість ступив крок уперед і заїхав повії в живіт. Та судомно хапнула повітря. Болекузьки повилазили з-під землі, кучкуючись довкола неї. Жоден із перехожих не зупинився. А більшість навіть наддала ходу, потупивши погляди.
Каладін заревів і вискочив на дорогу, проштовхнувшись крізь гурт солдатів. А тоді зупинився. Троє чоловіків у синіх мундирах відділились від натовпу, навмисно загороджуючи собою жінку від офіцера в червоному. Судячи з аксельбантів, світлооким був лише один із них. Наплічні шнури сяяли золотом. Дійсно високий чин — другого чи третього дану. Вони, очевидно, були не з їхнього табору — на це вказували ідеально випрасувані сині сюртуки.
Офіцер Садеаса вагався. А один із синьомундирників поклав руку на ефес меча. Решта двоє стискали майстерно виготовлені алебарди з блискучими наконечниками у формі півмісяця.
Із натовпу виступила група солдатів у червоному та взялася оточувати заброд. У повітрі запахло смаленим, і Каладін усвідомив, що вулиця — яка хвилину тому вирувала народом — швидко пустіє. Він залишився практично сам — єдиний, хто й досі спостерігав за трійцею в синьому, яку тепер оточили семеро в червоному. Повія, схлипуючи, так само валялася на землі, тиснучись до офіцера в ультрамариновому мундирі.
Чоловік, котрий вдарив її — броватий гевал із кучмою чорного нечесаного волосся, — почав застібати правий бік кітеля.
— Ви, хлопці, нетутешні. І схоже, забрели не в той табір.
— Ми тут із поважних причин, — заперечив офіцер у синьому.
У нього було світло-золотисте волосся, припорошене алетійською чорнотою, і приємне обличчя. Він виставив перед себе долоню, немов бажаючи обмінятися рукостисканням із вояком Садеаса.
— Годі тобі, заспокойся, — дружелюбно промовив він. — У чому б не полягало твоє непорозуміння з цією жінкою, я впевнений, що його можна вирішити без злості та насильства.
Каладін відступив під звис крівлі, де раніше сховалася Сил.
— Вона — хвойда, — не вгамовувався вояк Садеаса.
— Я й сам це бачу, — відказав чоловік у синьому. Він і далі тримав долоню перед собою.
Офіцер у червоному плюнув у неї.
— Що ж, ясно, — мовив блондин. Він відвів п’ястка назад, і в повітрі звивистими лініями заклубочилась імла, що згущалась у його руках, здійнятих у захисній стійці. З неї з’явився замашний меч завдовжки з людський зріст.
Він стікав краплинами конденсату, що виступили по всій його холодній мерехтливій протяжності. Клинок був односічний — гарний, довгий і звивистий. Його окрайок звивався, наче в’юн, і закручувався догори у вістря. Протилежний край леза був зубчастий, мов сталагміти кришталю.
Офіцер Садеаса зблід і, спотикаючись, позадкував та осів додолу. Солдати в червоному кинулися врозсип. Той лаяв їх останніми словами — таких виразів Каладін іще не чув, — проте жоден не повернувся,