Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Зціпивши зуби, Каладін слідкував за світлооким воякою. За якого ж витязя той себе мав, сидячи на дорогому скакуні, зріст якого — разом із розкішними латами — убезпечував вершника від ворожих списів. Він вимахував булавою, сіючи довкола смерть.

Такі, як він, і спричиняли всі ці сутички — худорідні світлоокі скнари, які намагалися пощипати чужі вотчини, доки ті, хто був сіллю землі, подалися воювати з паршенді. Типи на кшталт нього гинули значно рідше за списників, тож чужі життя, віддані під їхню команду, не вартували й щербатої світлоскалки.

За кілька останніх років кожен такий дрібномаєтний дворянчик усе більше й більше асоціювався в Каладінових очах із Рошоном. І тільки сам Амарам стояв осторонь. Амарам, котрий так шляхетно поставився до його батька, пообіцявши вбезпечити Тіена. Амарам, який завжди розмовляв так увічливо — навіть із рядовими списниками. Він був як Далінар і Садеас. Не цьому наброду рівня.

Звісно, генерал не зміг захистити Тіена. Але ж це не вдалось і самому Каладіну.

— Сер? — запитав Даллет, вагаючись.

— Другий і Третій взводи, беремо його в кліщі! — скомандував Каладін, тицяючи пальцем у ворожого світлоокого, і в його голосі чувся метал. — Будемо скидати ясновельможного з трону.

— А ви впевнені, що це гарна ідея, сер? Адже серед нас є поранені.

Каладін обернувся до Даллета.

— Це один з офіцерів Галлава. Можливо, навіть він сам.

— Сер, ви не знаєте цього напевно.

— Ну й наплювати: він командир батальйону. Якщо ми вб’ємо офіцера такого рангу, то гарантовано опинимося в наступній же партії тих, кого відправлятимуть на Розколоті рівнини. Він — наш. Ти лишень уяви собі, Даллете! Справжні солдати. Військовий табір зі справжньою дисципліною, світлоокі, які мають моральні принципи. Місце, де ми воюватимемо в ім’я чогось і справді важливого.

Даллет, зітхнувши, кивнув. За помахом Каладінової руки два взводи приєдналися до нього, сповнені не меншого нетерпіння. Вони мали власні причини ненавидіти цих погрузлих у чварах світлооких, а чи їм передалася Каладінова ненависть?

Звалити ясновельможного з коня виявилося напрочуд легко. Проблема кожного з них — практично до останньої людини — полягала в тому, що вони недооцінювали темнооких. Хоча, можливо, конкретно цей і мав для того підстави. Такий молодий… скількох із них він убив?

Третій взвод відтяг на себе почесну варту. Другий відволік увагу світлоокого. Той не побачив Каладіна, який зайшов зі ще іншого боку. І повалився долі з ножем в очниці — забрало його шолома залишалося неопущеним. Він, волаючи, брязнув об землю — усе ще живий. Каладін увігнав списа в обличчя поваленого вершника. Причому тричі. А кінь, схарапудившись, поскакав пріч.

Почесна варта ясновельможного в паніці кинулася під захист своїх. Забарабанивши списом об щит, Каладін подав обом своїм взводам сигнал: «Утримувати позицію!» Вони розгорнулися віялом, і низькорослий Турім — командир якось визволив його з іншого загону — вдав, ніби перевіряє, чи світлоокий мертвий. А насправді нишком обшукував труп.

Мародерство на полі бою суворо заборонялося, але Каладін розсудив: якщо Амарам такий ласий на трофеї, то нехай би — вхопи його буря! — сам убивав ворогів. Він поважав командувача більше, ніж багато кого — та що там, ніж будь-кого — зі світлооких. Але хабарі обходилися недешево.

До нього підійшов Турім.

— Порожньо, сер. Чи то він не взяв своїх сфер із собою, а чи заховав їх десь під нагрудником…

Каладін мовчки кивнув, озираючи поле бою. Сили Амарама оговтувались від удару й невдовзі мали виграти битву. Власне, генерал мав от-от особисто повести людей на вирішальний штурм ворожих позицій. Він зазвичай вступав у битву під кінець.

Командир витер піт із чола. Доведеться послати по Норбі, їхнього капітана, щоби той засвідчив, кого вони вбили. Та спочатку треба, щоб санітари…

— Сер! — крикнув зненацька Турім.

Каладін озирнувся на ворожий стрій.

— Прародителю бур! — знову вигукнув той. — Сер!

Турім дивився не на стан супротивника. Командир розвернувся та глянув на дружні шеренги. А звідти — проламуючись крізь солдатські ряди на скакуні масті самої смерті — на них неслося неможливе.

На вершнику був сяючий золотистий обладунок. Досконалий золотистий обладунок — немов саме він і правив за недосяжний взірець при виготовленні будь-якого іншого комплекту лат. Кожна пластина прилягала ідеально: жодних щілин, крізь які проглядали би шкіра чи ремені. І від цього верхівець здавався могутнім велетнем. Богом із розкішним клинком у руці — завеликим для практичного використання. Форма вкритого гравіруванням меча була стилізована під омахи полум’я.

— Прародителю бур… — видихнув Каладін.

Сколкозбройний вибрався з Амарамових лав. А до того скакав просто крізь них, стинаючи кожного, хто траплявся на шляху. Якусь мить Каладінів розум відмовлявся вірити, що ця істота — це величне божество — може бути ворогом. А той факт, що вершник виїхав з їхніх рядів, лише підсилював цю ілюзію.

Його замішання тривало рівно доти, доки лицарський кінь не затоптав Ценна, а Сколкозброєць одним-єдиним ненатужним ударом не розсік голови Даллета навпіл.

— Ні! — звереснув Каладін. — Ні!

Сержантове тіло повалилося долі, а очі немов спалахнули, і з них заклубочився дим. Перш ніж помчати далі, вершник стяв ще й Цина, а Ліндела стоптав копитами. І то зробив усе це з тією ж механічністю, з якою господиня мимохідь стирає зі столу пляму.

— НІ! — заволав командир, кинувшись до своїх конаючих. Він не втратить у цій битві жодного! Він захистить їх усіх!!!

Зронивши ратище, Каладін упав навколішки біля Даллета. Сержантове серце не билося, а тут ще й ці випалені очі… Він був мертвий. І Каладін ледь не збожеволів від розпуки.

— Облиш! — звеліла та частина мозку, у якій засіла батькова наука. — Рятуй тих, кого можеш!

І він обернувся до Ценна. Удар копита припав у торс — воно пробило груди та потрощило ребра. Закотивши очі, хлопчина хапав ротом повітря, силкуючись вдихнути. Каладін видобув марлю. І завмер, ошаліло дивлячись на неї. Пов’язка? При понівеченій грудній клітці?

Ценн перестав хрипіти. Тільки конвульсивно смикнувся, так само не склеплюючи повік.

— Він пильнує! — прошипів парубійко. — Чорний дудар у темряві ночі. Тримає нас у своїй долоні… виводячи нечутний людям мотив!

Ценнові очі оскліли. Хлопець перестав дихати.

Лінделові копитом роздробило обличчя. А Цинові очниці курилися, дихання теж не було. Нажаханий Каладін стояв навколішки в калюжі Ценнової крові. Турім та обидва взводи оточили