Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Начебто справедливо, — сказав Моаш, перебираючись під навіс, до Сиґзіла. — Значно краще, ніж призначати правителів за кольором очей.

— О, так, — мовив азіш. — Бабати дуже справедливі. Зараз там править Монаваказька династія.

— Яка ж може бути династія, якщо правителів обирають за старшинством? — здивувався командир.

— Усе дуже просто, — пояснив Сиґзіл. — Треба лише страчувати кожного, хто наближається до того віку, коли зможе кинути тобі виклик.

Каладіна продер мороз:

— І вони так чинять?

— На жаль, це правда, — відказав азіш. — У Бабатарнамі дуже неспокійно. А під час нашого візиту було навіть небезпечно. Монавакаги роблять усе можливе, щоби члени їхньої родини жили найдовше. Й от уже п’ятдесят років як ніхто чужий не ставав Сивоголовцем. Усі інші претенденти гинули від рук убивць, у вигнанні чи на полі бою.

— Жах який! — промовив Каладін.

— Не думаю, що багато хто візьметься це заперечувати. Але от до чого я веду: мій досвід підказує, що куди не кинь — усюди знайдеться той, хто зловживатиме владою, — він стенув плечима. — Колір очей — не такий уже й дивний критерій порівняно з багатьма іншими, які я бачив. Тож якби тобі, Моаше, і судилося скинути світлооких та самому захопити владу, не думаю, що світ так уже б докорінно змінився. Зловживання все одно нікуди би не зникли. Просто їх жертвами ставали б інші.

Каладін мляво кивнув, але Моаш похитав головою:

— Ні. При мені цей світ буде іншим, Сиґзіле. Я не втратив надії домогтися свого.

— І як же ти плануєш змінити його? — усміхнувся командир.

— Я дістався сюди, на війну, щоб здобути собі Сколкозбройця, — відказав Моаш. — Та й досі збираюся якось облагодити цю справу.

Він почервонів і відвернувся.

— Ти завербувався, сподіваючись стати списником, — збагнув Каладін.

Той повагався, а тоді кивнув.

— Декотрі з новобранців, котрі були зі мною, і справді стали солдатами, але більшість із нас послали в мостонавідники, — він кинув погляд на командира, і його обличчя спохмурніло. — Краще цьому твоєму планові спрацювати, благороддя. Під час останньої втечі мене побили. І пообіцяли натомість рабське тавро, якщо я ще раз спробую таке утнути.

— Я не давав нікому слова, що в нас вийде, Моаше. Якщо маєш кращу ідею — вперед, ми слухаємо.

Той якусь мить помовчав, а тоді сказав:

— Ну, коли ти й справді навчиш нас орудувати списом, як і обіцяв, то мені, гадаю, все одно.

Каладін сторожко озирнувся довкола впевнитись, що поблизу немає Ґаза чи мостонавідників з інших команд.

— Прикуси язика, — буркнув він Моашу. — Про таке можна говорити, лише коли ми в проваллях.

Дощ майже перестав, і незабаром хмари мали розвіятися.

Моаш люто зиркнув на нього, але змовчав.

— Заспокой мене: ти ж не думаєш насправді, що тобі дозволять залишити Сколкозбройця собі? — запитав Сиґзіл.

— Сколкозбройця може здобути кожен, — відказав той. — І раб, і вільний. Як світло-, так і темноокий. Такий закон.

— Це якби вони його дотримувалися, — зітхнув Каладін.

— І попри все, я здобуду його, — не здавався Моаш.

Він глянув убік — туди, де Скеля саме складав бритву та витирав дощову воду зі своєї поголеної голови.

Зрештою рогоїд підійшов до них.

— Я чув про той край, про який ти балакав, Сиґзіле, — сказав він. — Бабатарнам. Кузен кузенового кузена якось побував у тій стороні. У них там смачнючі равлики.

— Далека подорож як для рогоїда, — зауважив Сиґзіл.

— Туди й азішу не ближче добиратися, — кинув Скеля. — Власне, навіть набагато довше — у вас же такі манюсінькі ніжки!

Той насупився.

— А знаєш, я стикався з такими, як ти, — сказав рогоїд, схрещуючи руки на грудях.

— З ким? — запитав Сиґзіл. — З азішами? Бо нас таки є чимало.

— Ні, я не про расу, — відказав Скеля, — а про людей твого типу. Як же це вони звуться? Ну, ті, що мандрують далекими краями та розповідають іншим про те, що бачили? А, згадав — Співці світу. Здається, так. Чи ні?

Сиґзіл завмер. А тоді раптом зірвався на рівні ноги та попрямував геть від казарми, не озираючись.

— Що це з ним? — здивувався рогоїд. — Яка муха його вкусила? Я ж не соромлюся бути кухарем, то чого б це йому соромитися, що він — Співець світу?

— Співець світу? — перепитав Каладін.

Скеля знизав плечима.

— Я мало що про них знаю. Дивні люди. Подейкують, ніби вони повинні подорожувати від одного королівства до іншого, розказуючи тамтешнім жителям про інші краї. Це такі собі оповідачі, хоча самі вони, схоже, мають себе за щось значно більше.

— У себе на батьківщині він, напевно, якийсь ясновельможний, — припустив Моаш. — Ви послухайте, як він говорить. От цікаво: і як це він опинився серед таких крєм’ячків, як ми?

— Гей, — устряв Данні, долучаючись до гурту. — Що це ви тут ображаєте Сиґзіла? Він обіцяв розповісти про мою батьківщину.

— Батьківщину? — перепитав Моаш. — Юначе, ти з Алеткару.

— А він каже, що мої фіолетові очі нетипові для алетійців. І тому вважає, що в моїх жилах тече веденська кров.

— Але ж вони не фіолетові, — заперечив той.

— Ще й які, — не здавався Данні. — У сонячну погоду це добре видно. Просто райдужки дуже темні.

— Ха! — зрадів Скеля. — Якщо ти з Веденара, то ми з тобою земляки, а може, і родичі! Від Піків туди зовсім близько. І подекуди в тамтешніх жителів буває гарне руде волосся, як у нас!

— Радій уже з того, Данні, що ніхто не вважає твої очі червоними, — сказав Каладін. — Моаше, Скеле, біжіть збирайте свої відділення й перекажіть те саме Тефтові й Шрамму. Нехай ваші люди змастять жилети й сандалії жиром, щоб уберегти від вологи.

Ті зітхнули, але виконали наказ. Жир видавала армія. Хоча самих мостонавідників ніхто не брав до уваги, хороший вепрмантин і метал для пряжок коштували недешево.

Щойно обслуга зібралася та взялась до роботи, з-за хмар визирнуло сонце. Його промені приємно зігрівали мокру від дощу Каладінову шкіру. Було щось