Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
У нього й досі не з’явилося відчуття, ніби він — на своєму місці. Репутація виділяла його з-поміж решти, та чи ставало від цього легше? Так, його бійців ніхто не брав на глузи, і після кількарічної навали то одного нещастя, то іншого він нарешті міг перепочити й подумати.
І все ж не факт, що йому це подобалося. Думки самі доводили свою небезпечність. Чимало води спливло, відколи він востаннє діставав той камінчик і згадував Тіена та домівку.
Каладін подався до авангарду, запримітивши своїх людей саме там, куди він і наказував їм висуватися.
— Даллете, — гукнув Каладін, підбігаючи до велетня-списника, який був сержантом загону, — до нас незабаром приєднається новобранець. Я хочу, щоби ти…
І змовк. Біля Даллета стояв молодий хлопчина — може, років чотирнадцяти, — який виглядав особливо крихітним у піхотному обладунку.
Командира блискавкою пронизав спогад. Інший хлопчик, зі знайомим обличчям, який стискає списа, що лише обтяжує його. Одразу дві невиконані обіцянки.
— Він прибув у розташування загону кілька хвилин тому, сер, — відповів Даллет. — Я тут якраз готую його до битви.
Каладін струснув із себе це хвилинне відчуття. Тіен загинув. Але, Прародителю бур, до чого цей новий парубійко був схожий на нього!
— От і добре, — сказав він сержанту, змушуючи себе відірвати погляд від Ценна. — Я заплатив чималі гроші, щоби вирвати цього хлопчину з пазурів Ґара. Цей горе-вояка настільки некомпетентний, що я взагалі дивуюся, чому він не в стані наших ворогів — це було би принаймні чесно.
Даллет фиркнув, погоджуючись. Його солдати дадуть Ценнові раду.
«Гаразд, — подумав Каладін, окидаючи поглядом поле бою в пошуках підхожого місця, де міг би закріпитися його загін. — Перейдемо до справи».
Він чув розповіді про солдатів, котрі воювали на Розколотих рівнинах. Про справжніх воїнів. Якщо належно зарекомендувати себе під час участі в цих прикордонних сутичках — відправлять туди. Там вважалося безпечніше — значно більше бійців і значно менше битв. Тож Каладін хотів якнайшвидше домогтися для себе та своїх людей, щоб їх кинули проти паршенді.
Порадившись із Даллетом, він вибрав місце, де можна було закріпитися. Зрештою заспівали сурми.
І загін кинувся вперед.
* * *
— Де хлопчина? — гукнув командир, висмикуючи списа з грудей піхотинця в коричневому. Ворожий солдат застогнав і повалився додолу. — Даллете!
Дужий сержант був зайнятий боєм. І не міг обернутися на крик.
Каладін вилаявся, окидаючи поглядом хаос, що панував на полі битви. Списи вдарялися об щити, пропорювали плоть і шкіру обладунків. Стояв вереск і ґвалт. Долі роїлися болекузьки, схожі на крихітні помаранчеві кисті рук чи фрагменти сухожиль, що видобувалися з-під землі серед крові конаючих.
Загін Каладіна втрат убитими не поніс, а поранені перебралися в центр клина. На місці були всі, крім новачка. Тіена.
«Ценна, — виправив себе командир. — Його звати Ценн».
І раптом у самій гущі коричневих мундирів неприятеля на мить промайнула прозелень. А крізь галас якимось дивом прорвався нажаханий крик. Це був він.
Каладін вискочив зі строю, так що Ларн, котрий бився поруч, здивовано зойкнув. А тоді, пригнувшись, прослизнув повз виставленого супротивником списа й кинувся через кам’янисте пустище, перестрибуючи трупи.
Хлопчину звалили з ніг, і ворожий солдат заніс над ним списа. Вістря шугнуло донизу.
«Ні!»
Він перехопив удар, відбивши ратище, і, крутнувшись, зупинився біля Ценна. Довкола було шестеро ворожих списників, вбраних у коричневе. Каладін звивався між ними в дикому шалі атаки. Його штих літав немов сам собою. Він звалив з ніг одного солдата, тоді нейтралізував іншого кидком ножа.
І зробився неначе струмком, що збігає вниз схилом пагорба — потоком, невпинним рухом. Довкола, спалахуючи на сонці, звивалися вістря списів, ратища зі свистом розтинали повітря. Але жодне не зачепило його. Охоплений цим відчуттям, він ставав просто нестримним. Де й бралися енергія, потрібна для вбезпечення поранених, та сила, щоби стати на захист когось зі своїх!
Каладін припав до землі в завершальній стійці: затисши непотрібне більше ратище під пахвою, одну ногу відвів назад, а іншу виставив уперед. Залите потом чоло холодив вітерець. Дивно. Раніше він не відчував жодного повіву. А тепер той просто окутував його.
Усі шестеро ворожих списників були мертві або скалічені. Глибоко вдихнувши та видихнувши, він обернувся й опустився навколішки, щоб оглянути Ценнову рану. Списа він поклав біля себе. Поріз був не такий уже й серйозний, але хлопцеві, напевно, було страх як боляче.
Дістаючи пов’язку, Каладін швидко окинув поглядом поле битви. Поблизу ворушився солдат супротивника, проте він був дуже поранений, щоб завдати клопоту. Даллет і решта загону зачищали територію від недобитків. А неподалік від них ворожий світлоокий високого рангу збирав невелику групу бійців, щоб кинути в контратаку. Він був у повному обладунку. Не в Сколкозбруї, звичайно, а так — зі сріблястої сталі. Хоча, судячи з коня, не бідував.
За якийсь удар серця командир знову зосередився на перев’язці Ценнової ноги, проте краєм ока наглядав і за пораненим супротивником.
«Каладіне… Сер!..» — вигукнув Ценн, тицяючи пальцем у солдата, який ворухнувся. Прародителю бур! Це що ж, хлопчина тільки-но помітив його? Невже й Каладінові бойові інстинкти колись були такі ж нерозвинені, як і в цього парубійка?
Даллет відштовхнув пораненого геть. А решта загону утворили кільце довкола Каладіна, сержанта й Ценна. Закінчивши з перев’язкою, командир підвівся й підібрав списа. Даллет подав його ножі:
— Ну й змусили ви мене похвилюватися, сер. Це ж треба: отак просто взяли і рвонули з місця.
— Я знав, що ви побіжите за мною, — відказав Каладін. — Підняти червоний прапор! Коратере, Цине, повернетесь із хлопчиною в тил. А ти, Даллете, залишайся тут. Стрій Амарамового війська випинається якраз у цьому напрямку. Незабаром ви будете в безпеці.
— А ви, сер? — запитав Даллет.
Світлоокий неподалік них не зміг згуртувати достатньо людей. І тепер підставився під удар — немов камінь, принесений потоком, що відтоді пересох.
— Сколкозбройний! — зойкнув Ценн.
Даллет фиркнув:
— Ні, дякувати Прародителю бур. Це всього лише світлоокий офіцер.
