Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
Я набрав ваги і почав добиратися від готелю до будинку Акселя пішки, без того, щоби спітніти чи задихатися. Куратор, печально зітхаючи, плівся слідом — викликати авто лише для себе він не наважувався.
Посилка з Суессона прийшла рівно через двадцять п’ять днів.
Футляр зі «Словом» турботливий Чвертка прилаштував у ще одну металеву коробку, трохи більшу, і зафіксував там, щільно набивши пустий простір шматтям. Реліквія добралася до мене в найкращому вигляді. Я скептично покрутив у руках раритет, за який купа людей і магів заплатили життям. В брошурці не набралося б і півсотні сторінок. Ні, є, звичайно, ентузіасти, які вірять, що суть світу можна виразити одною формулою, але заняття алхімією переконали мене, що це не так. Якщо секрет походження потойбічних сил не зводиться до філософського питання про курку і яйце, то його опис повинен бути набагато об’ємнішим.
Шерех теж висловив сумнів, але лише у моїй адекватності. Мені, наче б то, слід було з більшою повагою ставитися до визнаних авторитетів. Сказано, походження, значить — походження! А якщо я не здатен уловити істину, викладену конспективно, то нема чого взагалі набиватися в знавці. Якби монстр міг назвати мене малолітнім нахабою, він би назвав, а так лише транслював обурення.
Ну-ну. Здивуй же мене, чудовиську! Я відкрив «Слово про Короля», і за якусь мить століття, які розділяли мене і автора, щезли.
«Хвиля прийшла до нас в середині циклу. Нас було вісім мільйонів, залишилося — п’ятеро. Четверо, які наважилися вибратися на поверхню (живі мерці) і я, який сім днів блукав серед стін і трупів, сахаючись від тіні і від світла, задихаючись від смороду гниття і боячись заснути. Я був такий радий їх бачити! Як вони могли так зі мною вчинити!?»
Далі йшли скарги на важке життя, наскільки типові, що у мене навіть зуби занили. Три до одного — чорний писав. Бідолаху врятували без дозволу і, замість того, щоби бережливо доставити в безпечне місце, оточивши максимальним комфортом, запхали в якийсь тісний притулок до трьох сотень таких самих, як він. Ще й примочками цілительськими докучають. Яка наруга! Емоції били через край, так що своє ім’я — Ед Руні — автор назвав лише на третій чи четвертій сторінці (приблизно через два місяці після того, як почав писати).
Майбутнє Еда виглядало безпросвітнім. Господарі притулку на всі питання відповідали непрямо, охорона пильнувала і на контакти не йшла, з житлового ярусу нікого не випускали. Серед врятованих бродили неясні чутки про плани керівництва рятувальників (абсолютно нелюдських!). Невизначеність продовжувалася майже рік, і за цей час кількість мешканців підземної фортеці збільшилася вдвічі. Потім виявилося, що пропало двоє людей, яких персонал повів кудись «на процедури»… Але перше, ніж незадоволення вилилося у відкритий бунт, сталося непередбачене — на притулок напали. Хто — залишилося невиясненим, але судячи за згадками про тремтіння стін і потріскані шиби, атаку проводили з використанням збройних проклять.
Охорона зігнала біженців до їдальні (єдина по-справжньому простора зала), але перед ними виступило велике начальство. Воно (начальство) повідомило, що хотіло усіх врятувати, але йому підступно зашкодили, тому доведеться почати діяти раніше, і повністю уникнути шкоди не вийде, але тим, хто тут зібрався, нема чого боятися — притулок надійний, харчів багато, крім того, їм уже доводилося виживати, причому, в набагато гірших умовах. Головне — не намагатися відмикати двері, на яких вибиті заборонні знаки (там убивають). Далі всім показали кіно, за змістом подібне на методички краухардського «нагляду» (автор його старанно законспектував, тому що сракою чув якусь нестиковку). Після цього вся охорона звалила наче б то на битву з інсурґентами, а порятовані поділили між собою притулок і стали чекати.
Лафа тривала недовго. В темних штольнях накопичувалися нежиті, зачисткою яких ніхто не займався (чому?), захист виявився не таким вже і надійним («периметр протікає в трьох місцях»), а склад харчів серйозно постраждав (якщо по простому, там завелися миші). Дуже швидко розрізнені групи суперників об’єдналися навколо єдиного лідера (ну, точно, чорних була більшість), названого в тексті без прізвища — Салемом («його здатність передбачати напади мене лякає»). Хлопець був знаменитий тим, що не лише вижив сам, але і зміг врятувати жінку з дитям (яких знову треба було рятувати. Ось вони, радості положення голови клану!). Новий бос постановив — валити назовні.
Логічно і розумно: ховатися від нежиті в підземеллі — дохла справа. Читати було цікаво, але яким чином ці мемуари розкажуть про походження потойбічних сил, я не розумів. Як жерли нежиті живих, так і тепер жеруть. Хоча порівняно з Містом Набли прогрес був явний.
Далі стиль викладу несподівано мінявся: розповідь перестала викликати в мені яскраві картинки, наче тепер я її не писав, а читав. Автор був інший, і цей новий автор на мав зв’язку з Шерехом. Тут-то і почалися проблеми. Я бачив текст, написаний тими ж самими знаками, але смислу його уловити не міг. І справа тут була не в точності перекладу, просто сам читач сприймав написане з трудом, деякі слова і поняття були йому чужі: він жив набагато пізніше за автора. Проте щось таки можна було розібрати….
Дехто Абрагам продовжив справу Еда Руні з написання літопису «групи Салема». Починалося все з тих самих скарг. Цей самий Абрагам працював на деяку солідну контору з побудови… ну, скажімо «ла-ла-ла». Проект був масштабним і добре оплачуваним, закликаний упередити загибель цивілізації, врятувати мільярди життів, багато держав і якісь ізольовані поселення (острови, чи що?). Після включення «ла-ла-ла» повинно були виконати якусь дію «кхе-кхе» і накрити всіх щитом. Вони будували, будували і, нарешті, добудували, залишалося лише гроші отримати.
І тут в небі з’явилися якісь «та-та-та», і наступив гаплик — мис, на якому знаходилося поселення будівельників, опустився в морські надра.
Але Абрагам був розумний і встиг сховатися.
Бідолаха марно намагався знайти когось живого і повільно божеволів, а потім зустрів групу Салема, що прямувала на південь, до якої і приєднався. Тепер він жадав повідати нащадкам про віроломство солідної контори, яка погубила стільки хороших людей через незрозумілу скупість.
Потім автор знову мінявся, продовження писав той самий Салем. Повернулася чіткість сприйняття, хоч і не настільки ясна, як спочатку. Вождь тих, хто вижив (без довгих роздумів оголошений королем) вважав своїм обов’язком уточнити деякі деталі («раз уже всі пишуть…»). і По тому, як минуло двадцять (!) років,
