Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
— Важко з ним буде, — зітхнув куратор.
Координатор прошипів якусь лайку по-старокатахонськи і поліз у лімузин, знову наперед. Дрібниця, але показова: чорний не міг змусити себе сісти на місце свого суперника. Так роздратувати старого чаклуна ще нікому не вдавалося!
Цілий вечір Метью потратив на штудіювання конспектів і найвідоміших праць з поведінки чорних магів. Дослідники сходилися на тому, що здатність грати смислами, критично ставитися до власної природи, приходить до власників Джерел після першої сотні років життя. Молодняку, який не досягнув і тридцятиліття, належало бути простими, зрозумілими і передбачуваними. Однак специфічний життєвий досвід міг зсунути межі визрівання….
«Треба буде досьє його попросити. Чи нема у ретроспективних аніматорів якихось додаткових рис? В кінці кінців, він міг просто вгадати!»
Те, що це була не випадковість, куратор зрозумів на наступний день, коли молодий Тангор спустився до лімузина, що вже чекав унизу. Юнак становив собою зразок чорного мага: дорогий костюм, наваксовані мешти, на штанах — стрілочки, якими можна різати хліб, і шовкова сорочка в модну сіро-блакитну смужку. Краватку прихоплювала золота булавка. Природньо, ніякого рудого волосся.
Розхристане і патлате опудало в армійських бутсах залишилося лише в пам’яті куратора, тепер розповісти про це кому-небудь не було ніякої можливості — не повірять.
«Тільки би Аксель нічого не втнув.»
Пошитий в дурні, координатор був здатен на приступ люті. Що означитиме для безпеки цілого регіону, думати не хотілося.
На щастя, старий виявився твердим горішком, і вибрав найбезпрограшнішу тактику — зберігати гідність. Старший координатор прийняв гостя в своєму кабінеті, дотримуючись всіх мислимих правил і церемоній, прийнятих у чорних. Метью зрозумів, що молодий маг може не турбуватися за своє життя: Аксель не дозволить собі ніяких послаблень. До кінця днів старий чаклун буде вперто демонструвати нахабі, ЯК САМЕ повинен поводитися СПРАВЖНІЙ чарівник. Варто сказати, підлеглим координатора нечасто випадало нагода таке побачити.
Тангор тримався з почетом, як і очікувалося від приїжджого, який вторгся на чужу територію: тримав руки на виду і старанно ховав очі.
Куратор намагався уявити собі майбутнє мага, повного юнацької енергії, але позбавленого юнацьких хиб і помилкових ідей. Істоти, яка не відає страху і не визнає умовностей, легко приміряє на себе будь-які ролі і так само легко їх відкидає. Якими пристрастями і пороками він буде керуватися? Особливо, коли увійде в повну силу?
«А він же буде коптити небо ще добрих триста років! — жахнувся про себе Метью. — Ні в якому випадку не можна з ним сваритися — мало, чим обернеться.»
Глава 44
Нова зустріч з Акселем принесла мені лише позитивні враження. Заради того, щоби побачити, як стають скляними очі старого мерзотника, варто було і голяком вулицею пройтися, чесне слово! Я відчув, що помстився за свої фінкаунські страждання стократ.
Вселившись у номер, я першим ділом повернув волоссю нормальний колір і заховав на дно валізи бойову уніформу. Якщо хтось буде задавати дурні питання, зроблю вигляд що я тут ні при чому, — навряд чи вражені місцеві жителі запам’ятали моє обличчя. А тепер вгадайте, кого завтра будуть обговорювати під кожною брамою: нікому невідомого типчика незрозумілої орієнтації чи представника влади, знатного чаклуна пана Акселя? За свою репутацію я не турбувався чутки про подію не вийдуть за межі Танура — міщанам просто ніхто не повірить. Значить, в народній пам’яті залишить ім’я лише одного учасника подій. І що найпікантніше — я-то поїду, а йому тут жити….
Наслідки моєї диверсії Аксель усвідомлював добре. Від злості він навіть забув, що повинен бути чорним і вредним. Пан координатор не лише видав мені список всяких загадкових об’єктів (де була зазначена навіть суесонська шахта виповзня), але і дозволив вивчити їх описи у своїй особистій бібліотеці.
— Можливо, тебе спіткає геніальне прозріння. — Аксель був налаштований скептично. — Моя думка: без «Слова про Короля» картина все-одно неповна.
Що вони всі до цеї брошурки прив’язалися? Особисто я не уявляв, яким боком нотатки деміурга могли стосуватися Літургії Світла. Ви подумайте: з одного боку — правда про походження потойбічних сил, з другого — секта божевільних білих. Що може бути між ними спільного? Якби Чудесники знали своє діло, з нежитями би покінчили ще давно.
Виключно з поваги до старших я вирішив таки ознайомитися з сімейним спадком і того ж дня подзвонив в Суессон. В конторі Квайфера дуже доречно ошивався Чвертка.
— Роне, зроби послугу: у мене в гаражі, справа з полицями в шухляді з мідними брухтом, такий плаский металевий футляр лежить, а всередині — книжка. Можеш мені її переслати разом з футляром?
— Ніяких проблем, диктуй адресу!
— Лише у мене там поряд банки стоять з зачарованим піском, не перекинь, серцем прошу!
Хтозна, який цирк можуть влаштувати неприборкані рештки голема.
Я надиктував адресу, Чвертка заздрісно позітхав (Південне Узбережжя!), тепер залишалося лише дочекатися посилки. На те, щоби попорпатися в бібліотеці Акселя у мене було певних три тижні.
Щодня, наче на роботу, я вирушав у гості до чаклуна. Ні, не в міський «нагляд» і навіть не до чистильників, які окупували старий форт — найзахіднішу точку Південного Узбережжя. Аксель надавав перевагу тому, щоби тримати найцінніші речі ближче до тіла. Будинок чорного мага, як належить, стояв осторонь від інших і виділявся суворою ґрунтовністю рис, яка так приваблювала мене ще в житлі дядька Ґордона. Злодіям тут не світило нічого, нежитям також, а армійському десантові для штурму треба би було озброїтися катапультами.
Керувати моїми пошуками Аксель відмовився, за що йому окрема подяка. Я купив у крамниці пошарпаний шкільний глобус (карти потрібного масштабу у них не було) і почав наносити на нього місця розташування древностей, які мене цікавили. Природньо, найзнаменитішим виявився острів Короля (скільки народу загинуло, намагаючись проникнути в його таємниці, полічити неможливо). Наступними за популярністю йшли са-оріотські зворотні піраміди, каштадарський гірський некрополь і якісь наповнені водою колодязі на островах крайнього півдня, які періодично витоплювалися з-під криги. Якщо в описі зустрічалися фрески або мармур, я відмічав об’єкт нуликом, при згадках про дикий камінь — хрестиком, а у випадку, якщо древню споруду взагалі не вдавалося оглянути, — знаком питання. Останнім у списку йшов курган в Полісанті, розкопаний буквально цею весною. Про нього ще не написали багатотомних досліджень, вся інформація поміщалася в кілька рядків, написаних Акселевою рукою: «Зі слів Алеха Клементса, металеві двері на дні колодязя, дрібні комахи. Свідок — білий.»
Які люди в справі засвітилися! А я-то думав, що Алех від мене ховається. Цікаво, для чого старий це все
