Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Допомогти задовільнити цікавість могла моя тінь (куратора до мене все ж таки приставили). Солідний пан, в одязі якого не було жодної чорної плямки, з бездоганною ввічливістю зустрічав мене біля дверей номеру і цілий день ненав’язливо переслідував, терпляче витримуючи спроби неформального спілкування. В його очах явно світилося питання «за що?», яке я ввічливо ігнорував. В кінці кінців, це він мав би мене підбадьорювати. (Може, до емпатів звернутися? Очевидна ж патологія!) А якщо він ще і знає якісь плітки про Акселя — ціни йому не буде.

— Давно ти знайомий з вашим координатором? — закинув я вудку.

— Все життя, — печально зітхнув містер Райхан.

— І як він у спілкуванні?

Що йому в склянку-то наливати — горілки чи чаю?

— Зазвичай старший координатор настільки зайнятий, — м’яко посміхнувся куратор, — що часу на спілкування у нього не залишається.

Ось так. Чи то у них стосунки не склалися, чи то по роботі рідко зустрічаються (чорний не пропустив би можливості наскаржитися на начальство). Що ж, будемо діяти експромтом.

Чекати нагоди довго не довелося. Ввечері, коли Аксель наступного разу зайшов перевірити, чи не спер я щось з його дорогоцінної колекції, він застав мене за перегортанням найекзотичнішого з томів — «Опису Світу» Іторана Ваббі, віддрукованого очевидно типографським способом, але при тому медового кольору чорнилами на блакитнувато-сірому пергаменті. Чи це він від зберігання став таким?

— Прекрасна у вас колекція! — абсолютно щиро захоплювався я. — Чому це не друкують? Скільки питань одразу би відпало!

— А ти розумієш, що там написано? — підняв брови старий.

— Звичайно!

— Не знав, що нинішню молодь вчать філамських рун.

Я задавив у зародку поблажливу посмішку (цього мені не пробачать) і люб’язно виклав метод витягування змісту з книжок за допомогою Шереха (так, безплатно). Алфавіт і мова написання для монстра ролі не грали, навпаки, чим древніший текст, тим імовірніше, що його знавцями чудовисько уже пообідало.

Ніщо так не покращує стосунки між чорними, як добровільно виказана довіра. З точки зору звичайної людини — дрібничка, навіть дурничка, а нашого брата пробирає.

— Ніколи не чув про таке, — похитав головою чаклун. — І що монстр хоче у відповідь?

— Не знаю, не питався.

Останнім часом Шерех перестав торгуватися в дрібничках, і ми стали жити душа в душу. Але пильності я все-одно не втрачав.

— Якесь абсолютно непристойне везіння, — буркнув Аксель.

Я зробив вигляд, що не розчув.

— А для чого вам усі ці книги? Особливо — незрозумілими мовами?

— Для того, що життя буває дуже дивним. — Аксель присів у крісло, і я сприйняв це як хороший знак. — Те ще надто молодий, щоби це розуміти. Навіть у бойового мага часом виникають труднощі. Я бачив поселення, які за одну ніч перетворилися на кладовища, долини, в яких не було навіть червів — лише сіра тлінь. Батько розповідав мені про такі речі, в які зараз ніхто просто не вірить. А вони ж були! Настає момент, коли люди тягнуться до тебе, як до останньої надії, задають питання, а ти кліпаєш, як дурень, і не розумієш, що стається. Треба бути готовим до всього!

Даремно він каже, що я не розумію — у мене ж уже є свій клан. Нема нічого гіршого — набрати авторитет, а потім на дурниці проколотися, і плювати всім, чому ти чогось не зміг. З іншого боку, при тій недисциплінованості, з якою я виконую обов’язки вождя, мені про свої здогадки краще промовчати. Раптом, до родини докотилися чутки про мою смерть? Треба зателефонувати тому ж Гарліку, хай їх попередить.

— А ти-то чого лізеш в це діло — в голосі Акселя з’явилися буркотливі нотки. Схоже, він переконався, що зазіхати на його положення я не збираюся, і вирішив звести все до нічиєї. — Мене в твоєму віці цікавили лише випивка і розваги.

Треба думати, це було до того, як мій дідусь його суворо виховав.

— Вони мене вбити намагалися. Двічі. — Нагадав я. — Позбавили батьківської турботи і засобів до існування. Зіпсували майно, в кінці кінців!

Нíчого йому знати ще й про мої передчуття — довіра-довірою, а свої слабкості краще не розголошувати.

— Якби ворогів не існувало, їх довелося б наймати за гроші, — реготнув чаклун. — Невже ти не помічаєш — все одне до одного?

Добре хоч дякувати їм не обов’язково. Я знизав плечима:

— Ну і що? Це не їх заслуга. І я не розумію, чому ніхто не зайнявся ними серйозно.

При знаменитому сектантському комплексі на чорних магів, кровників у них має бути гора.

— Ти за пресою слідкуєш? — Координатор гмикнув. — Бачу, що ні. Останні пару років їм сильно прищемили хвоста, навіть журналісти вже про це знають. Правда, взяли не всіх…

Якби все те, що пишуть в газетах, було правдою, за походеньки в Редстоні я би отримав медаль, а не контракт з НЗАМПІС на п’ять років.

— Поки ми не розуміємо їх цілей, вони все ще можуть завершити почате.

— І що буде?

— Щось, що уже було. Причому, кілька разів.

— Предки помагай. — Аксель піднявся. — Ти хлопець головатий, розберешся. Якби твій татко більше старших слухав, теж би мав успіх.

— Йому просто часу не вистачило! — образився я за тата.

— Повір мені, час тут ні при чому, — глибокодумно промовив старий. — Відколи він засів у Фінкауні, відтоді все шкереберть і пішло. Якби всі таємниці можна було розкрити, покопавшись в древніх трактатах, ми не жили би в такому бедламі.

Аксель обвів печальним поглядом своє зібрання книжок і велично віддалився геть.

А я повернувся до захоплюючого заняття — дресирування нежитя. Прочитати всю чаклунську бібліотеку разом було нереально, красти що-небудь — самогубчо, довелося підійти до питання творчо. Я набрав, де зміг, цілий мішок всякого мотлоху (мушель, мідних ґудзиків, скляних кульок і копійчаного непотребу), а потім почав переконувати Шереха асоціювати з ними образи тих чи інших книжок. Чого б і ні? Він же погодився допомогти мені з розкриттям таємниці Чудесників, а хтозна, в якому з фоліантів знаходиться потрібна мені інформація! Монстр поки ще впирався, але вже не так впевнено, як спочатку. Головне — ні на секунду не відчути сумнів у власній правоті, а самостійно нежить сформулювати заперечення не зможе, в логіці заслабкий.

Так і жили.

Я зарився в бібліотеку, відслідковуючи найменші натяки на Білий Халак і древню магію, а Аксель з німим докором поправляв корінці нерівно поставлених книг (навіть тих, яких я не торкався). Клімат Південного Узбережжя діяв на мене благотворно, адже фізичний стан мага сильно залежить від душевного, а що може бути більш цілющим для нервів, ніж вигляд безмежного простору соленої води, яка мірно накочується на берег?