Борва мечів - Джордж Мартін

А от чого він певен не був — це куди вони відхилилися, на схід чи захід, і наскільки саме. Так, Стіни вони мали досягти… зрештою… за день чи тиждень… ну хай два, але тоді вже напевне… та де саме, в якому місці? Їм потрібне було не абищо, а брама у замку Чорному — єдиний прохід крізь Стіну протягом усіх її п’ятисот верст.

— Чи й справді Стіна така велика, як розповідав Крастер? — питала Йоля.

— Ще й більша. — Сем намагався говорити легковажно та бадьоро. — Така височезна, що й замків, схованих за нею, не видно. Але вони там є, сама побачиш. Стіну збудовано з льоду, але замки — з каменю та дерева. Там є високі башти, глибокі льохи, велетенська трапезна палата, де удень і вночі палає жаркий вогонь. Там так тепло, Йолю, що ти й не повіриш!

— Можна мені буде постояти коло вогню? Мені й хлопчикові? Недовго, лишень зігрітися трохи.

— Стоятимеш, скільки схочеш. До того ж їстимеш і питимеш досхочу. Гаряче пряне вино, миску тушкованої з цибулею оленини, Гобів хліб просто з печі — такий гарячий, що аж пальці обпікає.

Сем зідрав рукавицю — трохи розім’яти власні пальці коло вогню. Та скоро пошкодував: пальці заніміли з холоду, але потім відігрілися і заскніли так, що він трохи не закричав.

— Буває, дехто з братів співає, — вичавив він через силу, аби відволіктися від болю. — Дареон краще за всіх, але його відіслали до Східної Варти. Є ще Гальдер. І Ропух. Його насправді Тодером звуть, та він мармизою так на ропуху схожий, що прізвисько від братів причепилося. Співати він любить, але голос має поганючий.

— А ти співаєш? — Йоля поворушила хутро, переклала дитину з однієї груді на іншу.

Сем зашарівся.

— Я… я знаю кілька пісень. Як був малий, то полюбляв співати. І танцювати теж, хоча пан батько не схвалювали. Казали так: «хочеш стрибати, мов навіжений, то хапай меча і стрибай у дворі з хлопцями».

— А чи не заспіваєш якоїсь південської пісеньки? Для дитинки?

— Коли хочеш, заспіваю. — Сем хвилинку подумав. — Є така пісня… її співав наш септон мені та сестрам, коли ми були малі й мусили лягати спати. «Пісенька про Седмицю» — ось як вона зветься.

Сем прочистив горло і тихенько заспівав:

Вишній Батько на своїм престолі

Праведні та грішні важить долі.

Хоч сувора кара в його волі,

Діточкам він зичить лиш любові.

Вишня Мати нам життя вручає,

Матерів земних оберігає,

Чвари всміхом ніжним подолає

І любов’ю діточок осяє.

Вишній Воїн нас усіх юрмою

Боронить од ворогів собою.

Списом гострим, хуткою стрілою

Діток захистить у лютім бою.

Наші долі Стариця всі знає,

Їх ніхто від неї не сховає.

Істини вогонь яскравий має,

Діточок до правди навертає.

Трудиться Коваль, не зна спокою,

Лад дає правицею міцною.

Молотом, горнилом і сохою

Діткам він будує кращу долю.

Вишня Діва в небесах танцює,

Кожну дрібну пташечку пильнує,

Юних і закоханих парує,

Світлі мрії діточкам дарує.

Вишні Семеро тебе й мене створили,

Голоси дали, щоб ми просили:

Подаруй ти нам, Седмице, сили,

Аби нас на зло не спокусили.

Сем пригадав останній раз, коли співав цю пісню разом із матір’ю, присипаючи малого Дікона. Батько почув їхні голоси та увірвався до покою розгніваний.

— Не дозволю! — гарчав князь Рандил до своєї дружини. — Одного хлопця ти вже зіпсувала сльозавим септоновим нявканням. Хочеш зіпсувати другого?

Зиркнувши на Сема, князь мовив:

— Іди співай сестрам, якщо мовчати несила. А до мого сина не наближайся.

Йолин малюк заснув. Сем боявся за нього — він був такий крихітний і тихий, ба навіть імені ще не мав. Сем питав Йолю, чому так, а вона сказала, що коли дати дитині ім’я раніше двох років, то напевне зурочиш — адже стільки їх помирає зовсім малими.

Йоля сховала груди у хутро і мовила:

— Гарна пісенька, Семе. Ти так добре співаєш.

— Ой, чула б ти Дареона! Він має голос солодкий, наче мед.

— Найсолодший мед ми пили того дня, коли Крастер узяв мене за дружину. — Йоля глянула на Сема запитливо. — Але ж ти заспівав лише про шістьох богів, так? А Крастер розповідав, що ви, південці, вклоняєтеся сімом.

— Сімом, — погодився Сем, — тому і Седмиця. Та ніхто не хоче співати про Морока.

Обличчя Морока було обличчям самої смерті. Навіть згадувати про нього було незатишно.

— Треба нам щось попоїсти. Хоч на зуб кинути.

З харчів не лишилося майже нічого — хіба що кілька чорних ковбас, твердих, мов дерево. Сем відпиляв від ковбас кілька тоненьких шматочків для них обох; від зусилля йому аж руки заболіли, та голод спонукав не здаватися. Якщо жувати ті шматочки досить довго, вони пом’якшаться і тоді гарно смакуватимуть. Крастерові дружини присмачували їх часником.

Скінчивши трапезу, Сем вибачився і пішов надвір полегшити міхура та попорати кобилу. З півночі дмухав кусючий вітер, листя на деревах тріпотіло і шурхотіло — наче щось до нього промовляло. Аби конячка змогла попити, Семові довелося розбити тонку кірку льоду на струмку. «Краще, мабуть, забрати її до хати.» Він не хотів прокинутися на світанку і знайти кобилу замерзлою на смерть. «Але Йоля піде уперед навіть і тоді.» Дівчина була дуже смілива, не те що він. Сем дуже хотів би знати, що йому з нею робити у замку Чорному. Вона повторювала, що може стати йому дружиною, хай лишень скаже слово. Але ж чорні братчики не брали собі дружин. А ще він був роду Тарлі на Рогошпилі — надто вельможного, щоб одружуватися з дичаками. «Треба щось придумати. Та нехай, зачекаємо. Аби лише досягти Стіни живими, а далі вже якось буде.»

Привести кобилу до хати було легко, а от провести крізь двері — не дуже, та Сем уперся і переміг. Коли нарешті конячка зайшла всередину, Йоля вже куняла. Сем сплутав кобилці ноги у кутку, кинув ще дров у вогонь, зняв важкого кобеняка і поліз під купу хутра до дичацької дівчини. Його чималого кобеняка вистачало, аби укрити всіх трьох і зберегти тепло їхніх тіл.

Йоля пахкотіла молоком, часником, старим засмальцьованим хутром, та він уже