Танок драконів - Джордж Мартін
Конина виявилася надто жорстка для залишків Теонових зубів. Усі спроби її прожувати тільки викликали нестерпний біль. Отож він змішав кинджалом ріпу з цибулею, а конину порізав на малесенькі шматочки, кожен з яких довго смоктав, а потім випльовував. Так принаймні він відчував смак м’яса, та й отримував якусь поживу — кров і сало. Кістку він навіть не намагався обгризати — жбурнув її собакам і дивився, як Сіра Джейн хапнула її і кинулася тікати, а Сара й Верба насідали їй на п’яти.
Лорд Болтон наказав Абелеві доповнити вечерю співом. Бард проспівав «Залізні списи», потім «Зимову панну». Барбрі Дастін попросила заграти щось веселіше, і він заспівав «Король скида корону, сандалик — королева» і «Бурмило і дівиця мила». Фреї підхопили пісню, і навіть кількоро північан, гупаючи кулаками по стільницях, заревіло: «Бурмило! Бурмило!» Однак галас налякав коней, співаки позмовкали, й музика затихла.
Під димним смолоскипом, який горів у держалі на стіні, зібралися Байстрючі хлоп’ята. Лутон і Шкуролуп грали в кості. У Німака на колінах сиділа жінка, і він лапав її за груди. Деймон Потанцюй наоліював свого батога.
— Смердюче,— покликав він і постукав батогом по литці, як ото підкликають пса.— Від тебе знову починає тхнути, Смердюче.
Теон не мав що відповісти, тож тихо зронив:
— Так.
— Коли це все закінчиться, лорд Ремсі тобі губи відріже,— сказав Деймон, водячи по батогу проолієною ганчіркою.
«Мої губи побували поміж ніг леді. Така зухвалість не може лишитися безкарною».
— Як скажеш.
— Думаю, він напрошується,— пирхнув Лутон.
— Забирайся, Смердюче,— сказав Шкуролуп.— Він твого сопуху мене верне.
Його приятелі зареготали.
Теон швидко пішов геть, поки вони не передумали. Мучителі не підуть за ним надвір, принаймні поки в залі є поїсти й випити, є охочі жінки й гарячі вогнища. Коли Теон виходив із зали, Абель співав «Весна — й дівча цвіте».
Надворі сніг падав так густо, що Теон не бачив далі як на три фути перед собою. Він опинився сам-один у білій пустці, а обабіч по груди височіли снігові кучугури. Теон задер підборіддя, і сніжинки торкнулися щік, як холодні легкі цілунки. Позаду нього з зали чулася музика. Зараз це була тиха й сумна мелодія. На хвилю він відчув цілковитий спокій.
Трохи пройшовши уперед, він натрапив на чоловіка, який рухався у протилежному напрямку; за плечима у нього розмаявся плащ. Порівнявшись, вони на мить зустрілися очима. Чоловік поклав долоню на кинджал.
— Теон Перекинчик. Теон Кревногубець.
— Я не кревногубець. Я не... Я залізний.
— Ти віроломний, ось який. Як ти ще досі можеш дихати?
— У богів ще є на мене плани,— відповів Теон, подумавши, чи не може це бути вбивця — нічний блукалець, який запхав Жовтому Дикові його ж прутня в горлянку та зіштовхнув з муру одного з грумів Роджера Рисвела. Дивна річ, але Теонові не було страшно. Він стягнув з лівої руки рукавичку.— У лорда Ремсі ще є на мене плани.
Поглянувши на його руку, чоловік розсміявся.
— Тоді залишу тебе йому.
Теон блукав серед заметів, поки руки й ноги не обліпило снігом, а пальці не заніміли від холоду; тоді він знову піднявся на зубчасту стіну внутрішнього муру. Тут, нагорі, на висоті ста футів, віяв вітерець, здіймаючи сніжинки. Усі бійниці між зубцями позамітало снігом. Щоб зробити дірку, довелося пробивати стіну снігу... тільки щоб виявити, що далі рову нічого не видно. Від зовнішнього муру залишилася нечітка тінь і декілька тьмяних вогників, які плавали в пітьмі.
Світ зник. Королівський Причал, Річкорин, Пайк, Залізні острови, всі Сім Королівств, усі місця, відомі Теонові, всі зникли. Залишився тільки Вічнозим.
Теон тут замкнений разом з привидами. Старими привидами з крипти й новими привидами, яких сам наробив: з Мікеном і Фарленом, Гініром Червононосим і Агаром, Гелмаром Грізним і мірошничкою з Жолудевих Вод, її двома маленькими синами й усіма іншими. «Моя робота. Мої привиди. Вони всі тут, і вони сердиті». Йому пригадалася крипта та зниклі мечі.
Теон повернувся до себе в кімнату. Він саме скидав мокрий одяг, коли до нього зайшов Волтон Сталеві Ноги.
— Ходи зі мною, Перекинчик. Його світлість воліє з тобою говорити.
Чистого сухого одяг Теон не мав, тож натягнув те саме мокре лахміття й рушив за Волтоном. Сталеві Ноги повів його назад у Велику фортецю — у світлицю, що колись належала Едардові Старку. Лорд Болтон був не сам. З ним сиділа леді Дастін, бліда й сувора; був тут і Роджер Рисвел у плащі, застебнутому на брошку у формі кінської голови; біля вогню стояв Ейніс Фрей, його запалі щоки розчервонілися від холоду.
— Мені сказали, ти блукаєш замком,— почав лорд Болтон.— Тебе бачили в стайні, на кухні, в касарнях, на зубчастих стінах. Бачили біля залишків зруйнованих фортець, біля старого септу леді Кетлін, ти ходив у богопраліс. Ти заперечуєш?
— Ні, м’лорде,— озвався Теон, постаравшись проковтнути це слово. Знав, що це потішить лорда Болтона.— Я не можу спати, м’лорде. Я гуляю.
Голову він тримав похиленою, очима втупився у стару затхлу солому, якою була посипала підлога. Нерозумно дивитися лордові в обличчя.
— До війни я тут ріс. Я був годованцем Едарда Старка.
— Ти був заручником,— сказав Болтон.
— Так, м’лорде. Заручником.
«Але тут була моя домівка. Не справжня рідна домівка, але кращої я ніколи не мав».
— Хтось убиває моїх вояків.
— Так, м’лорде.
— Не ти, сподіваюся? — голос Болтона навіть трохи пом’якшав.— Ти ж не відповіси на мою доброту такою зрадою.
— Ні, м’лорде, тільки не я. Я б ніколи так не вчинив. Я... просто гуляю, ось і все.
— Зніми рукавиці,— заговорила леді Дастін.
Теон різко звів погляд.
— Будь ласка, ні. Я... я...
— Роби, як кажуть,— мовив сер Ейніс.— Покажи нам свої руки.
Стягнувши рукавиці, Теон підняв руки, показуючи. «Я ж не голяка перед ними стою. Все не так погано».
