Кохана майстра смерті - Олеся Лис

Не витримавши, тихо стогону. Доглядальниця тут же відривається від книги і кидає на мене стривожений погляд.

─ Дитинко, що з тобою? ─ бере вона мене за руку, яка безвольно повисає на її долонях.

─ Більше не можу, ─ хриплю я, з жахом помічаючи, що моє плаття на грудях починають прикрашати криваві краплі. Ледве-ледве піднімаю другу руку і проводжу долонею під носом, витираючи кров, що уже ллється стрімким потоком. А потім сповзаю з сидіння на підлогу, майже втрачаючи свідомість.

─ Кіан! ─ оглушливо кричить Гертруда, б'ючи рукою по стінці екіпажу. ─ Кіан!

Цей крик набатом б'є по моїй свідомості, і я з останніх сил тримаюся, щоб не скотиться в лякаючу темряву. Я теж чекаю Кіана, чомусь здається важливим не втрачати свідомість до його приходу. Але секунди очікування здаються нескінченними!

─ Кіан! ─ ледь не плаче доглядальниця, опускаючись на коліна поруч зі мною і, піднімаючи мою голову, в намаганні зупинити кровотечу. ─ Тримайся, дитинко, тримайся, ─ примовляє вона.

Я тримаюся, хоч в очах літають чорні мушки, тримаюся, не відриваючи погляд від замкнених дверей екіпажу, тримаюся, переконуючи себе, що ось-ось вони відчиняться. І як тільки чую скрип дверних петель, і світлий прямокутник отвору заповнює фігура некроманта, дозволяю собі скотитися в темряву.