Кохана майстра смерті - Олеся Лис

Вранці доктор ретельно оглянув мене і, не знайшовши ніяких протипоказань, дозволив бувати на свіжому повітрі. Але тільки за однієї умови ─ не перепрацьовувати ногу.

Кіан, незважаючи на своє недовір’я та подив, приніс мені ще парочку цікавих підручників зі своєї великої бібліотеки.

Між іншим, я там, в бібліотеці, вже бувала пару раз, і ця кімната привела мене до цілковитого захоплення. До цього я вважала, що бібліотека Кінлоха найчисленніша, і поступається тільки університетській і головній королівській в столиці. Як же я помилялася…

У некроманта книгосховище було просто вражаючих розмірів. «Я б тут жила» ─ раптово виникає в голові думка, що змушує зніяковіло посміхнутися.

Дні біжать за днями. Моє здоров'я поправляється з неймовірною швидкістю. Неначе хтось включив магічний регенератор, і я на всю ним користуюся.

Щодня ми виходимо з Гертрудою приймати сонячні ванни в нашому тихому куточку біля вишні. Доглядальниця не зраджує своїй звичці спати на свіжому повітрі, я ж із завидним ентузіазмом вивчаю подаровану мені некромантом літературу.

Мої обіди і вечері вже проходять в загальному залі, але їмо ми як і раніше тільки з Гертрудою удвох. Кіан рідко приєднується до трапези, пропадаючи то в академії, то на державній службі.

А десь в середині тижня до нас завітала кравчиня, сестра нашої економки Бланід, і почала майструвати обіцяні Кіаном наряди.

Оскільки встигнути потрібно до від'їзду, ми вирішуємо зупинитися поки на двох сукнях і теплом плащі. Решту ─ білизну, рукавички і черевики мені привіз з міста Кіан. Я відчайдушно ніяковіла, приймаючи від нього згорток з панталончиками, нижніми сорочечками і нічнушкою.

Погода з ранку відчутно зіпсувалася. Я очікувала, що в дорогу нам буде світити яскраве сонечко, але у внутрішньому дворі, куди ми виходимо, щоб вмоститися у візку, нас зустрічає колючий вітер з моря і сіре похмуре небо.

Гертруда, як завжди, сповнена ентузіазму і спраги нових вражень, а ще її опіка сходить на новий рівень, і вона вимагає побільше подушок, цеглу для нагрівання і пледи, щоб її дитинка, чи то пак я, не сконала в дорозі від холоду. Така турбота викликає в мені почуття ніяковості, і я намагаюся якось заспокоїти завзяття жінки, але здаюся перед її невідворотним напором.

Кіан відверто сміється над цими танцями з бубном, але і пальцем не ворушить, щоб мені допомогти. Гертруда отримує все бажане і заспокоюється, обвівши пильним оком справу рук своїх. Та все ж таки не зовсім заспокоюється, бо її погляд зупиняється на некроманті.

«Попався», ─ про себе хихикаю я, потираючи в передчутті лапки.

─ Хлопчику мій! ─ вигукує леді. ─ Ти що ж зібрався в таку погоду їхати на цьому чудовиську? ─ вказує вона тремтячою долонею на величезного гнідого з синьо-чорною гривою коня.

Чудовисько жахливо скалить зуби, хлопчик завмирає, поперхнувшись смішком ─ а нічого було наді мною насміхатися!

Я мстиво намагаюся надати Гертруді моральну підтримку, охаючи і ахаючи над небезпеками, що підстерігають хлопчиків на чудовиськах.

─ Хм, леді Гертруда, якщо ви не забули, так я на цьому, як ви висловилися, чудовиську в битві на каледонських болотах був, ─ нагадує Кіан, а у мене від здивування відвисає щелепа.

Про бої на каледонських болотах не знає хіба, що останній блаженний.

Тоді, якраз напередодні зими, група схиблених фанатиків підняла цілий натовп нежиті, яка втонула саме в цих болотах. Оживших мертвяків виявилося набагато більше, ніж собі уявляли «піднімачі», і у них елементарно не вистачило сил їх контролювати. Вони першими і постраждали. Найближче село теж змело дочиста.

Потім прибули солдати і маги, але розкуштувавши живу плоть, ситі умертвіння були вдвічі сильніші, швидші і кровожерливіші.

Болота втихомирили. Додому повернулася лише половина ...

З повагою дивлюся на чоловіка. Не те щоб я раніше сумнівалася в його доблесті, але все ж каледонская битва це каледонская битва.

Тільки, мабуть, для Гертруди це аж ніяк не аргумент, адже на її хлопчика в дорозі може напасти дещо страшніше за повсталих трупів. А саме ─ нежить, чих і кашель.

Некроманту вдається хоч якось приборкати турботливу няню і посадити в візок. Я забираюся слідом за нею і зручно влаштовуюся на лавці, підклавши під спину подушку. Через хвилину екіпаж рушає і починається наша дорога, щедро приправлена ​​мрячкою і холодним вітром.

─ «На щастя», ─ бурчить доглядальниця, поблажливо глянувши в вікно, і щільно закриває його шторкою.

У напівтемній кареті їхати нудно, ─ ні почитати, ні порукодільнічати. Від розмов вже болить горло, а в вікно, враховуючи погоду, витріщатися не дуже приємно. Ми навіть обідаємо в екіпажі, вибігаючи зрідка на свіже повітря за потреби, і відразу ж ховаємося в тепло.

І, коли настає вечір і та частина тіла, на якій я сиджу, перетворюється в відбивну, я радію, немов дитя на Різдво, побачивши придорожній заїжджий двір.

Взагалі-то, у такого роду закладах не надто респектабельна репутація, і досить часто там ошиваеться всякий набрід. Але на мага і його дружину навряд чи хтось наважиться напасти. Собі дорожче. Тому ми сміливо заходимо всередину і оплачуємо кімнати для ночівлі, а також замовляємо гарячу вечерю, якої в дорозі так не вистачало.

У трактирі при готелі не багатолюдно. Парочка чоловіків напідпитку ─ швидше за все поодинокі мандрівники, які зустрілися тут же і вирішили разом провести вечір за чаркою чаю ─ досить таки галаслива компанія, що супроводжує торговий обоз, і ми втрьох.

Гертруда швидше за всіх справилася зі своєю вечерею і, пославшись на жахливу втому, йде до себе в кімнату. Я ще допиваю тепле молоко з медом, а Кіан взагалі поки не приступав до їжі, з якоюсь напругою озираючись навколо. Зрештою, заспокоївшись і переконавшись, що нам нічого не загрожує, чоловік дозволяє собі розслабитися і насолодитися їжею.

─ Кіан, щось трапилося? ─ стурбоване питаю, даючи зрозуміти, що його настороженість не залишилася непоміченою.