Кохана майстра смерті - Олеся Лис

Прокидаюся майже на світанку, на тій же «піонерській» відстані від Кіана, на якій і засинала, тільки лежу вже на спині, втім, як і він. Наші руки, чомусь виявляються, міцно зчеплені в замок, а пальці переплетені. Ця дивна і незвична поза призводить мене в цілковите збентеження. Як можна було примудритися уві сні так лягти?

Там, де долоні торкаються один одного, ніби пробігають тисячі колючих іскорок, спалахуючи прямо на зап'ясті і зникаючи на самих кінчиках пальців, розсіюючи тепло і дивне томління.

Я відчуваю, як в середині починає обурюватися Айне. Їй неприємні такі вільності, неприємна моя реакція на них, мої емоції. Мені одночасно хочеться заричати від злості, вдарити, відштовхнути нахабного чоловіка, і лежати так поруч з ним все життя, просто насолоджуючись нашої близькістю.

Обережно вивільняю руку, радіючи, що Кіан спить. Його груди розмірено піднімаються і опускаються. А я мимоволі розглядаю його, намагаючись запам'ятати ось таким ─ спокійним, умиротвореним, без єхидного виразу на обличчі і уїдливих коментарів. Гучний стукіт у двері змушує мене підстрибнути від несподіванки. Очі чоловіка вмить відкриваються і застають мене за дуже компрометуючим заняттям. Рум’янець миттю заливає мої щоки.

─ Сер Кіан, ви просили розбудити вас на світанку! ─ чується голос з-за дверей.

─ Так, спасибі! ─ хрипко дякує некромант і встає з ліжка.

─ Збирайся, Айне. Хочеться виїхати, якомога раніше, щоб до вечора вже потрапити в Кінлох.

Я швидко вискакую з-під ковдри і поспіхом хапаю сукню, яка висить на дверцятах шафи. Підлога з ранку холодна, і ноги без панчіх миттю крижаніють і покриваються мурашками.

─ Кіан, ─ мій голос звучить злегка приглушено, якраз у цей момент просовую голову у воріт плаття. ─ А крім сильних переживань за моє здоров'я, є ще причини, через які ти їдеш зі мною до Кінлоху?

Виринаю з горловини сукні і зустрічаюся з його уважним поглядом.

─ Можливо, ─ він навіть і не думає спростовувати мої підозри.

─ Можливо? ─ піднімаю брови, в надії почути подальші пояснення, але, як і очікувалося, не отримую їх.

─ Цілком, ─ киває він, натягуючи на ноги чоботи. ─ Піду, замовлю нам сніданок, ─ незворушно заявляє та йде, залишивши мене закипати.

Решту предметыв гардеробу вже вдягаю наодинці і вирушаю провідати Гертруду. Жінка теж вже прокинулася і навіть одяглася, а тепер старанно перед дзеркалом заправляє волосся під білий мереживний очіпок.

─ Доброго ранку, леді Гертруда, ─ посміхаюся їй, відзначаючи, що вид у няні досить радісний і квітучий, прямо, як у кішки, що об’їлася сметани.

─ Здрастуй, моя дорога. Як спалось? ─ кидає вона на мене лукавий погляд. ─ А я, ось тетеха стара, бачиш, дверима помилилася, та від втоми навіть і не зрозуміла ... Як мій хлопчик? Поводився пристойно?

─ Більш ніж, ─ відповідаю крізь зуби, ні краплі, не вірячи в її неуважність.

До сніданку ми спускаємося удвох і відразу помічаємо некроманта, який сидить за найдальшим столиком в кутку. Народу в залі немає, і подавальниця обслуговує тільки нас, живо розносячи їжу і напої, та ще й примудряючись стріляти очима в мого чоловіка.

Глухе роздратування так і хлюпоче в моїх грудях, але я швидко придушую незрозумілі емоції і беруся за вилку.

Невже Айне знову не подобається близькість Кіана? Так я ж сиджу он наскільки далі... Швидко покінчивши з їжею, ми виходимо на подвір'я і, нарешті, зустрічаємо нашого небагатослівного кучера Шона, який вважав за краще ночувати на стайні, разом з кіньми, коротко пояснивши свій вибір: «поцуплять же, гади!».

Поки ми сідаємо і зручно розміщуємося на сидіннях, Шон встигає збігати і наспіх перекусити перед дорогою, та ще й примудряється у кухарки випросити величезний бутерброд з шинкою, з яким в руці і підіймається на козли. Починається другий день тортур.

Я думала, що вчора мені було боляче. Ні, я помилялася. Боляче мені стало сьогодні. Я кручусь і так, і сяк, а все не можу знайти найбільш комфортне положення і раз у раз охаю, коли візок підстрибує на вибоїстій дорозі. Але хоч дощу сьогодні немає, і вікна в екіпажі відкриті. Деякий час відволікаю себе, спостерігаючи за дорогою і вишукуючи знайомі обриси, які вказали б на близькість замку, але скоро мені це заняття набридає, і я відкидаюся на спинку, прикриваючи очі.

Мені здається, що ця дорога нескінченна, хоча ми рухаємося всього лише другий день. Леді Гертруда, незважаючи на свій поважний вік, як-то легше переносить тяготи подорожі, ніж я. Мабуть дається взнаки досвід і звичка. Доглядальниця легко знаходить собі заняття, беручись, то в'язати, то дивитися у вікно, то розповідати мені всілякі історії зі свого життя і життя її знайомих, про яких я ні сном, ні духом. А зараз вона заглибилася в якийсь жіночий роман в красивій і яскравій обкладинці, і ковтає сторінку за сторінкою, повністю занурившись в описаний там світ.

Здається, я засинаю, а коли прокидаюся, приходить вже час обіду, і ми робимо невелику зупинку, щоб підкріпиться. Трохи походивши і розім'явши ноги, по сигналу Кіана сідаємо на місця і рушаємо в дорогу. Я знову беруся дивитися у вікно, і десь через години дві з радістю помічаю знайоме дерево, в яке влучила блискавка років десять тому. Значить, до замку залишилося їхати не більше двадцяти миль. Радію в глибині душі і з нетерпінням чекаю, коли побачу Кінлох. Але чим ближче ми під'їжджаємо, тим гірше я себе починаю відчувати. На лобі виступає піт, а в животі слизькою гадюкою починає крутитися нудота. А ще запах. Такий бридкий, противний, нестерпний. А найдивніше, що його відчуваю тільки я.

Леді Гертруда абсолютно спокійно продовжує читати, а на мої запитання про проблеми з нюхом просто знизує плечима і висуває теорію, що це у мене від втоми. Тим часом, я буквально відчуваю, що цей мерзенний сморід заповнює простір навколо нас, в'їдається в одяг, волосся, шкіру.

Неспокійно соваюсь на сидінні то складаючи руки на грудях, то переплітаючи їх в замочок на колінах, то стискаючи скроні, в яких оглушливо пульсує кров. Вона настільки сильно б'ється, що мені здається, ось-ось розірве тендітні судини.