Острів Вірату - Таня Толчин

Схоже, хранитель океану виконав прохання Сессіл. Корабель Мілгардана так і не зумів наздогнати у безмежних водах свою пару, хоча чоловік на це сподівався. Будучи раніше капітаном, мав великий досвід у далеких плаваннях. А зараз наче все було проти нього… Відсутність попутного вітру, за кілька днів подорожі навіть потрапив у шторм та відчайдушно боровся з безмежною стихією.

— Схоже на гнів богів, — розмірковував хтось з членів екіпажу, не тішила прислужників Рассела ця важка подорож.

— Невже наш Володар їх розгнівив? Ми ж могли і загинути… — невдоволено бурчав інший, допомагаючи наводити лад на палубі після шторму.

— Негоже обговорювати мене за моєю спиною! — від гнівного голосу Мілгардана прислужники здригнулися й замовкли, годі й казати, суворого Володаря боялися.

— До нас наближається ельгертанський корабель! — до Рассела поспішав юнак з далекоглядом. — Очевидно, це охоронці їхніх кордонів!

— Авжеж, ми повинні були опинитися тут значно раніше, але… — Мілгардан злісно труснув головою. — Не пощастило… — звісно, кортіло якнайшвидше дістатися палацу Джулли та побачити свою дорогоцінну пару.

Коли наблизився ельгертанський корабель, охоронці напружено та з відвертим невдоволенням споглядали прибулих лардонців, яких досі вважали ворогами.

— Я Рассел Мілгардан, Володар острова Вірату! Прибув до вашої імператриці Джулли! — владно прохрипів лардонець до охоронців, які застигли на борту. Цієї миті однакові за розміром кораблі наблизилися один до одного і люди мали змогу спілкуватися на відстані.

— Ми повинні вас обшукати! Необхідна формальність! — гаркнув ельгертанський капітан.

— Гаразд, обшукуйте, якщо потрібно! — з неприхованою люттю пролунала відповідь Рассела.

Кораблі з’єдналися за допомогою трапу, на борт до лардонців завітали озброєні охоронці, а також і їхній капітан з відповідним артефактом пошуку. Як відомо, доволі часто через кордон провозили заборонені артефакти й контрабандний товар.

— Наче все чисто, ці лардонці не загрожують безпеці нашої імперії, їх можна пропустити, — холодно мовив капітан, невідривно роздивляючись Мілгардана.

— Ми прибули з миром, — в голосі Рассела також не відчувалося дружелюбності.

— Можете продовжувати свій шлях, — сплюнувши на палубу, ельгертанський капітан разом з охоронцями попрямував до свого корабля.

Через нестерпну спеку звиклі до холоду лардонці подумки лаялися, ладні з себе зняти й шкіру, обливаючись потом. Чоловіки ходили палубою лише в одних штанах.

«А Сессіл до вподоби ця жахлива спека… — Рассел скрушно зітхав. — Мабуть, їй геть кепсько через холод на Вірату…»

Ось вже над обрієм виднілися обриси острова Елгерджія, милуючи око біло-жовтими відтінками й зеленню високих пальм. В повітрі сріблястими блискавками носилися птахи цейліги, зустрічаючи прибулих дзвінким цвіркотінням.

Мілгардан вилив на себе кілька відер холодної води та перевдягнувся в чистий одяг, адже перед зустріччю з імператрицею необхідно привести себе до ладу. Вбрався в сорочку з білого шовку, оздоблену срібними візерунками, також в чорні штани. Зброю довелося залишити на кораблі, бо в палац озброєних чужинців не пропускають.

— До Джулли піду сам, адже мої наміри мирні, а ви очікуйте тут, — мовив до прислужників. — В порту придбайте їжу, також питну воду.

Натовп місцевих острів’ян зацікавлено роздивлявся одиноку, кремезну постать Рассела. Хоч і ноги в’язнули в піску, але крокував впевнено, із твердою рішучістю повернути своє. Без дорогоцінної Сессіл і життя подальшого не уявляв, насамперед, треба усе їй пояснити, розповісти правду про вплив артефакту. Чи пробачить? А що потім?

«Коли повернеться на Вірату, більше ніколи не дозволю покидати їй межі фортеці! Вона не мала права покидати острів без мого дозволу! Моя пара повинна мені підкорятися, слухатися!» — саме такі думки роїлися в голові Мілгардана, коли чоловік наближався до білих воріт палацу.

Звісно, охорона імператриці ретельно його обшукала, а Джуллі вже повідомили щодо прибуття важливого лардонського гостя.

— Очікуйте тут, в залі для прибулих, — прислужник обдарував натягнутою посмішкою. — Бажаєте прохолодних напоїв, наїдків? — намагався виказувати ввічливість, виконуючи свої обов’язки, хоча очевидно, що не вельми радий прибулому лардонцю.

— Коли Найсвітліша потішить мене своєю присутністю? — буркнув Мілгардан, опускаючись на обшиту жовтим оксамитом канапу.

— Очікуйте, незабаром, — відсторонено пролунала відповідь.

Ковтаючи прохолодний ягідний морс, Рассел нетерпляче крокував залою туди-сюди, намагаючись заспокоїтися й зосередитися на фонтані з білого мармуру. Помітно хвилювався, година очікування здавалася нестерпно довгою, мов ціла вічність.

Прямуючи слідом за прислужником коридорами імператорської резиденції, Мілгардан зауважив, що навколо доволі красиво. У порівнянні з похмурим замком Вірату інтер’єр аж надто яскравий, сповнений білих і теплих кольорів.

Зрештою, чоловік увійшов до просторої зали, де очікувала імператриця. Застигши біля вікна, вона діловито схрестила руки на грудях, а погляд темних очей спопеляв з неприхованим гнівом.

— Навіщо ви прибули сюди, Мілгардане? — голос правительки огортав холодом навіть і без відповідних артефактів охолодження.

— Вітаю, Найсвітліша, — Рассел стримано кивнув. — Бажаю забрати свою пару на Вірату, де вона і повинна знаходитися! — рішуче проймав блакиттю очей.

— Але вона цього не бажає, більше ви її не побачите, — суворо й впевнено мовила імператриця. — Ніколи! Вона більше не ваша пара після того, як розбили їй серце!

— Я не зраджував Сессіл свідомо, потрапив під вплив Кристалу Спогадів, яким скористалася Зейя, щоб мене спокусити! — випалив чоловік. — Наразі Зейя під вартою і очікує на суд та суворий вирок, а я ніколи не бажав іншої, окрім Сессіл! — невідривно свердлив поглядом Джуллу, яка у подиві здійняла смоляну брову.

— Кристал Спогадів? Це ж артефакт верховних! Звідки він узявся у вашій фортеці?