Учта для гайвороння - Джордж Мартін
Бруско суворо заборонив їй заговорювати до куртизани, якщо та сама не звернеться першою. Але жінка посміхнулася і заплатила їй сріблом удесятеро більше, ніж коштували ті скойки.
— Це ж котра така? Королева Скойок, абощо?
— Чорна Перлина, — відповіла Китичка.
Мерійка казала, що Чорна Перлина — найвідоміша з-поміж усіх куртизан.
— Вона походить від драконів, — розповіла Китичці повія. — Перша Чорна Перлина була піратською королевою. Вестероський принц узяв її за коханку і нарядив з нею доньку, яка виросла куртизаною. Її ремесло успадкувала вже її донька, а потім — донька її доньки… аж доки не народилася оця. Що вона тобі сказала, Кицько?
— Сказала «я візьму три скойки» і «чи нема в тебе до них гострої мочанки, маленька моя?», — відповіла дівчинка.
— А ти що?
— А я сказала: «нема, ласкава пані» та «не кличте мене маленькою, мене звати Китичка». А гостру мочанку треба мати. От Бекко має — і продає вустриць утричі більше за Бруско.
Китичка розказала про Чорну Перлину і лагідному чоловікові.
— Насправді її звуть Бельгарія Отерис, — повідомила вона.
То була одна з трьох речей, про які дівчинка дізналася цього разу.
— Справді так, — стиха погодився жрець. — Мати її звали Беллонара, проте перша Чорна Перлина теж була Бельгарія.
Звісно, жеглярам з «Мідної мавпи» було байдуже до матері якоїсь там куртизани — їх Китичка розпитувала не про неї, а про новини з Семицарства і про війну.
— Війну? — зареготався один з них. — Яку ще війну? Немає ніякої війни.
— То в Мартинові немає, — заперечив інший. — У Долині немає. Бо малий князь її цурається і нас береже. Так само, як перед ним його мати.
«Так само, як перед ним його мати.» Але ж володарка Долини — сестра її власної матері…
— То пані Ліза, — перепитала Китичка, — вона хіба…?
— …померла? — скінчив за неї веснянкуватий хлопець, чия голова була забита куртизанами. — Авжеж. Убита власним співцем.
— Ой.
«Але що мені до того? Китичка з перетічок ніколи не мала тітки. Жодної.» Китичка підняла голоблі візка і заторохтіла бруківкою геть від «Мідної мавпи».
— Черепашки, скойки, вустриці! — закликала вона. — Черепашки, скойки, вустриці!
Більшість свого товару вона продала гаківникам, що розвантажували великий винярський коч з Вертограду, а решту — теслям, що лагодили мирійську торговельну галеру, жорстоко понівечену штормами.
Далі коло порту вона натрапила на Тагганаро, що сидів, спершись спиною на палі, поруч із Кассо, Королем Тюленів. Тагганаро купив у неї кілька черепашок, а Кассо гавкнув і дозволив потиснути собі пливець.
— Ходи працювати до мене, Кицю, — запросив Тагганаро, висмоктуючи м’ясо з мушлі. Він шукав нового спільника, відколи П’яна Донька прохромила ножем долоню Малого Нарбо. — Даю тобі більше за Бруско, і риба не смердиш.
— Кассо подобається мій запах, — відповіла вона. Король Тюленів гавкнув, наче погоджуючись. — То рука в Нарбо досі не одужала?
— Три пальці не зігнути, — поскаржився Тагганаро, ковтаючи скойки. — Хіба ти гаманоріз, коли пальці не бігати? Нарбо завжди щастило з кишені, а з хвойди — не дуже.
— Мерійка каже те саме. — Китичці стало сумно. Малий Нарбо, хай і злодій, їй подобався. — Що йому тепер робити?
— Тягти весло, каже він. Два пальці для того досить, каже він, а дож завжди шукає веслярі. Я йому кажу: «Нарбо, ні. Море холодніше за дівки і зліше за хвойди. Краще одріж собі руку і ходи жебрати.» От Кассо знає, що я не брешу. Еге ж, Кассо?
Тюлень гавкнув, Китичка мимохіть усміхнулася, а тоді, перш ніж піти, кинула йому ще одну черепашку.
Коли Китичка дісталася «Щасливого порту» — через вулицю відти, де стояв на припоні «Корабель», — день вже схилявся до вечора. Кілька мартоплясів сиділи на покинутому корабельному коробі, пускаючи по колу міх вина, та коли побачили Китичкиного возика, то зійшли донизу купити трохи вустриць. Вона спитала, як їм ведеться з «Сімома п’яними веслярами», а Йос Смутний заперечливо струснув головою.
— Дерисрака нарешті застукав Алакво в ліжку зі Слоєю. Вони побилися блазенськими мечами, а потім обидва пішли від нас. Нині ввечері, схоже, нас буде п’ятеро п’яних веслярів.
— Ми надолужимо пияцтвом те, чого бракує у веслярстві! — запевнив Мирмело. — Що до мене, я готовий до нелегкої справи!
— Малий Нарбо хоче стати веслярем, — сказала їм Китичка. — Візьміть його — вже буде шестеро.
— Краще ходи до Мерійки, — порадив Йос. — Ти ж знаєш, яка вона кисла, коли вустриць нема.
Та коли Китичка прослизнула у двері бурдею, то побачила, що Мерійка сидить у вітальні з заплющеними очима і слухає, як Дареон грає на цимбали. Іна теж була там — заплітала у коси прегарне золоте Ланине волосся. «Знову ці дурні пісні про кохання.» Лана завжди благала, щоб співець заспівав їй щось дурне про кохання. То була наймолодша з повій — лише чотирнадцяти років. Китичка знала, що Мерійка брала за неї утричі дорожче, ніж за інших дівчат.
Вона розгнівалася, побачивши, як зухвало там розсівся Дареон, пускаючи Лані бісиків та бігаючи пальцями по струнах цимбал. Хвойди кликали його «чорним співцем», але чорного в ньому майже не лишилося. Завдяки монетам, що принесло йому співоче ремесло, гайворон перетворився на павича. Нині на ньому був ліловий оксамитовий жупан, облямований білкою, смугаста бузково-біла сорочка та двокольорові штани з тих, що носили брави. Вона знала, що співець має ще й кунтуша з доброго шовку, і ще одного — криваво-червоного оксамиту з золототканою підбивкою. Єдине, що співець лишив на собі чорного, були чоботи. Китичка чула, як він розповідав Лані, що решту викинув до протоки.
— Годі вже з мене того чорного мороку! — вихвалявся він перед дівчиною.
«Він — братчик Нічної Варти» — подумала Китичка, поки той співав про якусь шляхетну дурепу, що кинулася з верхівки дурної вежі, бо загинув її дурний принцик. «Справжня шляхетна панна має вбити тих, хто вбив її принца. А співець має служити на Стіні.» Коли Дареон з’явився у «Щасливому порті» уперше, Ар’я мало не попрохала його забрати її з собою, коли він повертатиметься до Східної Варти. Але потім почула, як він говорив Бетанії, що не повернеться.
—