Учта для гайвороння - Джордж Мартін

Китичка чула, як він те саме казав Лані, а потім одній з повій у «Цицькатих кицьках». Навіть Солов’їха почула те саме того вечора, коли він грав у «Домі семи лампад».

«Шкода, мене тут не було, коли товстун його вдарив.» Тутешні хвойди досі реготали, коли згадували той вечір. Іна сказала, що товстун дуже соромився і аж буряковів щоразу, як вона його торкалася. Та коли він зчинив шарварок, Мерійка не вагалася — наказала витягти його геть і викинути у протоку.

Китичка саме згадувала, як вона урятувала товстуна від Терро та Орбело, коли поруч з’явилася Жона Жегляра.

— Гарно пісні співає, — промурмотіла вона стиха посполитою мовою Вестеросу. — Напевне, боги його люблять, коли подарували такий солодкий голосочок, ще й гарненьке личко.

«Він обличчям гарний, а душею — паскуда» — подумала Ар’я, та вголос не сказала. Дареон якось одружився з Жоною Жегляра, бо та пускала до ліжка лише чоловіків, з якими брала шлюб. Інколи у «Щасливому порті» грали три або чотири весілля за вечір. Відправу найчастіше читав веселий п’яндиголова, червоний жрець Еццеліно, а іноді Євстахій, що колись служив септоном у Септі-за-Морем. Якщо поблизу не було ані жерця, ані септона, тоді одна з повій бігла до «Корабля» і приводила мартопляса. Мерійка завжди казала, що з мартоплясів виходять кращі святі отці, ніж самі святі отці — а надто якщо це Мирмело.

Весілля гулялися гучно та весело, вино на них лилося річкою. Коли поруч траплялася Китичка з возиком, Жона Жегляра завжди наполягала, щоб її новий чоловік з’їв кілька вустриць — аби у шлюбну ніч твердіше стояв. Китичці подобалася лагідна і весела наречена, та в ній завжди відчувався якийсь незвичний сум.

Інші повії казали, що в ті дні, коли в Жони Жегляра квітне червона квітка, вона їде на Острів Богів — а тому знає усіх богів, які там живуть, навіть тих, яких Браавос давно забув. Подейкували, що там вона молиться за свого першого чоловіка — справжнього чоловіка, що згинув у морі, ще коли вона була не старшою за Лану.

— Вона гадає, що як знайти правильного бога, то він надішле вітер, який поверне їй старе кохання, — казала одноока Іна, що найдовше її знала, — та я молюся, щоб цього не сталося. Її коханий помер — я це чула в смаку її крові. Якщо він і повернеться, то лише трупом.

Зрештою пісня Дареона скінчилася. Коли у повітрі завмирали останні звуки, Лана зітхнула. Співець відклав цимбали, потяг її собі на коліна і почав мацати, але тут Китичка мовила вголос:

— Є вустриці, як хтось хоче.

Мерійка широко розплющила очі й відповіла:

— Добре! Неси їх сюди. Гей, Іно! Принеси хліба та оцту.

Коли Китичка залишала «Щасливий порт» з пухким гаманцем монет і порожнім, не рахуючи солі та водоростей, возиком, набрякле червоне сонце висіло низько над шерегою щогл. Дареон теж пішов, бо обіцяв того ж вечора співати у корчмі «При зеленому вугрі» — про це він розповів їй, крокуючи поруч.

— Коли граю у «Вугрі», то потім у кишені срібло брязкає, — хвалився він. — Там бувають і багаті капітани, і власники кораблів.

Вони перетнули невеличкий місток і рушили кривою вуличкою. Тіні потроху видовжувалися.

— Скоро гратиму в Порфіровому, а там і в палаці дожа, — вихвалявся далі Дареон.

Порожній Китичкин возик торохтів на бруківці, наче виграючи своєрідну музику.

— Учора я їв тріску з повіями, та за рік вечерятиму королівськими крабами з куртизанами.

— Що сталося з вашим братом? — запитала Китичка. — Отим товстуном? Він знайшов корабель до Старограду? Він казав, що мав відпливти на «Пані Ушанорі».

— Ми всі мали нею пливти. З наказу Сніга-воєводи. Я казав Семові кинути старого, та жирний дурень не слухав. — Останнє світло західного сонця засяяло у співця в волоссі. — Ну, однак тепер уже запізно.

— Таки-так, — мовила Китичка, ступаючи разом зі співцем у морок невеличкого кривого провулку.

Коли Китичка нарешті повернулася до будинку Бруско, над малою протокою збирався вечірній туман. Вона позбулася возика, знайшла Бруско у його рахувальній кімнаті й брязнула гаманцем на столі, а чоботи гучно гепнула на підлогу.

Бруско попестив гаманця по пухкому боці.

— Добре. А це що таке?

— Чоботи.

— Добрі чоботи знайти нелегко, — мовив Бруско, — але ці замалі на мої ноги.

Він підняв один чобіт і примружився на нього.

— Сьогодні буде чорний місяць, — нагадала вона йому.

— Тоді ходи молитися. — Бруско відіпхнув чоботи вбік і висипав монети, щоб порахувати. — Валар дохаеріс.

«Валар моргуліс» — подумала вона у відповідь.

Поки вона крокувала вулицями Браавосу, туман навколо густішав. Штовхаючи двері з оберіг-дерева до Дому Чорного та Білого, вона вже тремтіла від вечірньої прохолоди. Сього вечора в храмі палало лише кілька свічок, блимаючи, мов упалі зірки. У мороці всі боги здавалися моторошно інакшими.

Унизу, в підземеллі, вона розв’язала поношену Китиччину свитину, стягла через голову брунатну, засмерділу рибою Китиччину сорочку, відкинула копняками заплямовані сіллю Китиччині чоботи, вибралася з Китиччиного спіднього і скупалася у лимонній воді, щоб змити з себе навіть запах Китички з перетічок. У малій, що випірнула з купелі відшкрябаною з милом до рожевої барви, з брунатним волоссям, що приліпилося до щік, не лишилося від Китички геть нічого. Вона вдягла чисте вбрання, двійко м’яких полотняних капців і почалапала до кухні вижебрати в Умми чогось попоїсти. Жерці та послушники вже повечеряли, але на кухні для неї знайшовся гарненький шматочок смаженої тріски та трохи товченої жовтої ріпи. Вона проковтнула усе, наче голодна вовчиця, помила тарілки і пішла допомагати малій жебрачці готувати трунки.

Її праця полягала головне в тому, щоб видиратися драбиною до трав та листя, по які посилала жебрачка.

— «Солодкий сон» — найлагідніша з отрут, — розповідала жебрачка, поки щось товкла у ступці товкачем. — Кілька крихт заспокоять гупання серця, спинять тремтливі руки, подарують людині відчуття спокою та сили. Маленька пучка подарує цілу ніч глибокого сну без видінь. А три пучки подарують такий сон, який не матиме кінця. На смак воно дуже солодке, тому його найкраще додавати до маківників, тістечок, вина з