Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— От і ні! — заперечувала Китичка. — Миша сиділа у вас у рукаві! Я сама бачила, як вона ворушиться.

Чарівними словами самої Китички були «Черепашки, скойки, вустриці!». Як і личило чарівним словам, вони допомагали їй потрапити майже всюди. Вона заходила на кораблі з Лису, Старограду та Ібен-Порту, і там продавала вустриці просто на чардаках. Інколи вона котила возика повз вежі могутніх та можновладних і пропонувала печені скойки стражникам коло воріт. Одного разу вона вголос хвалила свій товар просто на сходах Палацу Правди, а коли інший торговець спробував її відігнати, то перевернула йому возика і розкидала вустриці бруківкою. В неї купували митники з Картатого Порту і човнярі з Потоплого Міста, де занурені в воду бані та вежі подекуди витикалися над водами затоки. Одного разу, коли Брея лишилася в ліжку з місячною кров’ю, Китичка поїхала возиком до Порфірової Гавані — продавати крабів та дрібних рачків веслярам з прогулянкової мавни самого дожа, прикрашеної від носа до стерна сміхотливими обличчями. А іншим разом, бувало, вона завіювалася прісною річкою до Місячного Ставу, торгувалася там з хвацькими бравами у смугастому єдвабі, з ключниками та правниками у непоказних чорних і брунатних каптанах. Але завжди поверталася до Тандитної Гавані.

— Черепашки, скойки, вустриці! — вигукувала дівчинка, штовхаючи візка уздовж корабелень. — Крабики, рачки, скойки!

За нею побіг, скрадаючись, брудний рудий кіт — мабуть, почув заклик. Далі з’явився ще один — жалюгідний, пошматований сірий неборака з пеньком замість хвоста. Коти й кішки полюбляли Китичкин запах — інколи їх за нею після заходу сонця трусило з десяток, а чи й більше. Час від часу дівчинка кидала їм вустрицю і дивилася, хто потягне її з собою. Найбільші коти перемагали рідко, помітила вона; частіше здобич діставалася меншим та спритнішим — хай кощавим і голодним, зате підступним і завзятим. «Як я» — сказала вона собі. Улюбленцем її був старий висохлий котисько з відкушеним вухом, що нагадав їй іншого — того, за яким вона колись ганялася по всьому Червоному Дитинцю. «Ні, то була якась інша дівчинка — не я.»

Китичка помітила, що два кораблі, які ще стояли напередодні, вже зникли, зате на припону стали п’ять нових: невеликий думбас «Мідна мавпа»; величезний ібенійський китобій, що смердів китовим салом, кров’ю та дігтем; два побиті буревіями кочі з Пентосу і вузька зелена галера зі Старого Волантису. Китичка спинилася коло кожного містка, перекинутого з нових кораблів на берег, і гукнула про скойок та вустриць — уперше торговельною говіркою, вдруге посполитою мовою Вестеросу. Один із жеглярів китобоя вилаявся на неї так гучно і страшно, що розлякав котів, а весляр з пентосця спитав, скільки вона просить за те, щоб розтулити скойку в себе між ніг. Але на інших кораблях їй пощастило. Помічник на зеленій галері жадібно ковтнув тузінь вустриць і розповів, що його капітана вбили лисенійські пірати, які зненацька налетіли біля Порогів.

— То був клятий вилупок Саан, з «Материним сином» та своїм великим «Валірійцем». Ледве втекли від харцизяки.

Невеличка «Мідна мавпа», як виявилося, прийшла з Мартинова. Її жеглярі були вестеросці, раді побалакати рідною мовою. Один спитав, як це дівчинку з Король-Берега доля занесла продавати скойки у порті Браавоса, і вона мусила знову переказати свою побрехеньку.

— Ми стоятимемо чотири дні й чотири довгі ночі, — сказав інший. — Де тут можна розважитися?

— Мартопляси на «Кораблі» показують «Сімох п’яних веслярів», — відповіла йому Китичка. — У «Плямистому льосі» коло брами Потоплого Міста влаштовують бої хижих риб. А якщо хочете, то ходіть до Місячного Ставу, там ночами брави б’ються у двобоях.

— Непогано, — зауважив інший жегляр, — та наш Гак із розваг найбільше полюбляє жінок.

— Найкращих повій шукають у «Щасливому порті». Це там, де припнуто мартоплясового корабля, — показала вона рукою.

Серед припортових повій стрічалися лихі й підступні, а жеглярі щойно з моря не мали способу взнати, які саме. Саврона була з-поміж таких найгірша. Всі знали, що вона пограбувала і вбила чи не десяток чоловіків, а тіла їхні викинула у протоки на харч вуграм. П’яна Донька була мила й добра, коли твереза, та крийте боги напоїти її вином. А Ядуча Джейна лише прикидалася жінкою, хоча насправді була чоловіком.

— Питайте Мерійку. Її справжнє ім’я — Мераліна, та всі ласкаво кличуть Мерійкою, бо вона така дружня й привітна.

Мерійка купувала тузінь вустриць щоразу, як Китичка заглядала до бурдею, і ділилася з дівчатами. Всі погоджувалися, що в неї лагідне серце.

— А ще найбільша пара цицьок у всьому Браавосі, — полюбляла хвалитися сама Мерійка.

Дівчата її теж були чемні та привітні: Зашаріла Бетанія, Жона Жегляра, одноока Іна, що провіщувала майбутнє за краплею крові, гарненька невеличка Лана, ба навіть Асадора — ібенійська жінка з вусами. Не всі вони були красуні, та всі ставилися до Китички привітно.

— До «Щасливого порту» ходять усі гаківники, — розповіла Китичка жеглярам «Мідної мавпи». — Мерійка каже: хлопці полегшують від тягаря кораблі, а мої дівчата — хлопців.

— А що ті химерні повії, про яких співають співці? — запитав наймолодший з мавп, рудий хлопчина з ластовинням, якому на вигляд ще й шістнадцяти не минуло. — Вони такі гарні, як ото люди брешуть? Де мені таку купити?

Його приятелі зиркнули на нього і зареготалися.

— Семеро дідьків, хлопче! — мовив один. — Отаку курку-сцяну хіба що капітан собі купить. Якщо корабля продасть, ги-ги! Нє, їхні ступки — вони для панства, не для нас, хамів.

Куртизани Браавосу славилися по всьому світові. Про них співали співці, золотих справ майстри закидали їх коштовними подарунками, ремісники благали про честь отримати їхні замовлення, торговельні магнати платили по-королівському, аби лише відвідати бенкет чи виставу попід руку з куртизаною, а брави на їхню честь випускали один одному тельбухи. Штовхаючи возика уздовж проток, Китичка інколи помічала на воді одну чи іншу — дорогою до коханця у вечірніх сутінках. Кожна куртизана мала власного прогулянкового човна і слуг, що вели його жердинами на призначене побачення. Віршовниця завжди тримала при собі книжку, Місячна Тінь вдягала лише біле та сріблясте, а Морська Цариця ніколи не показувалася без Русалоньок — чотирьох юних, щойно розквітлих дівчат, які тримали їй хвіст сукні й укладали волосся. Одна куртизана була вродливіша за іншу, навіть Пані-у-Серпанку — хоча бачили її обличчя тільки ті, кого вона брала у коханці.

— Я продала одній