Жарт другий. Квіт папороті. - Тетяна Винокурова-Садіченко

— Чого? — вже на повний голос спитав Елвіс.

— Того, — знову відрізав Домовик. Помовчав і додав:

— Їжі завжди мало. Їжу потрібно економити.

— Тю, скнара який… — розчаровано поскаржився мені Елвіс.

— Йди сюди, котяро голодний, а то ще мене з’їж! — ображено гаркнув Домовик.

Здається, вони з Елвісом давно були знайомі. Й, здається, були непоганими приятелями… Або ж просто сподобалися один одному. Ніколи я ще не бачила, щоб Домовик так люб’язно ставився до когось із гостей.

Баба Галя увійшла якраз у той момент, коли Елвіс наминав шпроти, а Домовик подавав чай.

— Як справи, Тетяно? — якось аж надто офіційно поцікавилася вона.

— Я його вбила, — сказала я.

— Того, хто приходив?

— Угу.

— Що ж, ти виявилася дужчою за багатьох моїх знайомих, — баба Галя посміхнулася. Здається, вона справді пишалася мною. Та після наступної моєї фрази, здається, пишатися припинила.

— Я хочу повернути його.

— Тобто?

— Смерть забрала його. А я хочу його повернути.

— Донечко, — вона сіла поруч, взяла мою долоню у свою сухеньку лапку (не руку — саме лапку, це визначення набагато більше пасувало її кінцівкам), — це неможливо. Тут нічого не вдієш. Ми владні над усім, але не над часом і не над смертю.

— А повернути втрачене? — спитала я й видерла руку. — Ти казала, що це можна зробити!

— Теоретично можна. Практично — навряд.

— Якщо можна теоретично, то можна й практично.

Здається, я надто різко говорила з нею. Та що вдієш… мені дуже потрібна була надія. Шанс. І цей шанс я ладна була вибивати з будь-кого будь-якими методами.

— Я теж так думала… Я ходила по квітку папороті… Щороку. Постійно хотіла повернути втрачене. Постійно була за крок до цього… Знаєш, зараз я шкодую. Забагато надій виявилися безпідставними, забагато мрій — несправдженими. І знаєш — не раджу тобі зараз шукати квітку. Ти розчаруєшся, а Ліс висмокче тебе. І якщо повернешся додому… я навіть не знаю, якою ти повернешся. Але знаю, що повернешся ні з чим.

— Як ви можете знати?

— Я трохи бачу майбутнє, дитино…

— Трохи! — зраділа я. — Не повністю! Трохи! Мені потрібна ця квітка…

— Я не скажу тобі нічого, — вона вперто склала лапки на грудях, — я не хочу, щоб ти померла, не хочу, щоб з’їхала з глузду, не хочу, щоб ти посивіла… А все це можливо. Все можливо, окрім одного — винести ту кляту квітку з Лісу.

— Але вона є?

— Є. Та не для нас.

— Якщо є, то її можна знайти!

— Дитино!

— Розкажи, як! Бабо Галю, розкажи!

— Ні.

— Тоді я сама піду! — Я підвелася з-за столу, Елвіс почав хутчій хапати шпроти (второпав, що ми вже йдемо, а я зі своїми проблемами знову забуду його нагодувати). — Піду. Зараз — додому. А у потрібну ніч — по квітку. Бабо Галю, все одно я піду. Та як ви мені щось розкажете, — буде набагато легше.

— Вперте дівчисько! — засичала вона (стало трохи страшно, але я ще й не таке бачила, та й знала — баба Галя нічого мені не зробить, навіть якщо перетвориться на зміюку). — Я думала, ти достатньо розумна і врівноважена, аби стати моєю наступницею! Я помилялася! Йди звідси! Якщо переживеш ніч на Івана Купайла, то приходь! Доти — бачити тебе не хочу!

Я розуміла, чому вона сердиться. Вона просто хвилювалася за мене. Вона просто не хотіла, щоб я повторювала її помилки. І я знала, що не варто їх повторювати. Але мені конче потрібно було повторити саме цю помилку — спробу повернути втрачене.

Дорогою додому Елвіс ображено зиркав на мене. Здається, сьогодні імідж у нього був такий — ображений.

— Ну чого ти? — спитала я.

— А чого ти? — спитався він, зробив наголос на останньому слові. — На бабцю насварилася… ніякої поваги до пенсіонерів… Та й узагалі… Посварилися з бабцею… Неприємно, негарно вийшло.

— Вона розуміє, — я усміхнулася, — вона розуміє мене, бо сама була такою ж. Вона зрозуміє.

— І що?

— Й останньої миті прийде з порадою.

Елвіс недовірливо чмихнув.

— Ти чого це? — поцікавилася я.

— Щоб баба Галя до когось приходила… та ще з порадою… це нонсенс!

— Елвісе, — жартома здивувалася я, — ти звідкіля таке розумне слово знаєш?

Він уважно подивися на мене. Пробубонів:

— Не розумію…

— Чого? — я не могла стримати посмішки. Вона просто виривалася назовні, й утримати її всередині було неможливо. Принаймні, я відчувала, що вона постійно витанцьовує в моїх очах.

— У тебе вигляд такий, якого я ніколи не бачив… Ти якась… якась… щаслива!

Він знайшов потрібне слово і, здається, сам йому здивувався.

Так. Мабуть, я була щасливою. Мені повернули надію. Не знаю, яким чином, хто і як, але, здається, та ж баба Галя, яка так жорстко намагалася відрадити мене, дала зрозуміти, що квітка є. А отже — є шанс. І я сама — я просто знала, що є шанс. А якщо є шанс — то його можна використати.

Може, я була щаслива просто від того факту, що в мене була надія. А може, просто нарешті втямила, що