Жарт другий. Квіт папороті. - Тетяна Винокурова-Садіченко

— Добре. Я знайшла її. Що далі?

— Далі — найважче.

(Елвіс тяжко позіхнув з-під стільця, здається, ще більше злякався за мене).

— Далі, — вела баба Галя, — ти несеш її геть з Лісу. Тієї миті, коли ти зриваєш її, Ліс відчуває, що ти не та, за кого себе видавала, що ти крадеш щось дуже цінне.

— Це дуже схоже на зраду, — сказала я. Здається, тихо, бо бабця перепитала:

— Що ти кажеш?

— Це дуже схоже на зраду, — повторила я.

— Це і є зрада, — посміхнулася бабця. Якось важко й невесело посміхнулася.

— У мене правило: нікому ніколи не зраджувати, — знов дуже тихо сказала я.

У мене справді було таке правило. З’явилося воно тоді, коли я на собі відчула — зраджуючи когось, передовсім зраджуєш себе.

— Ліс — не хтось, Ліс — це щось, — несподівано прийшов на допомогу Елвіс. Я здивувалася.

— Вже не лякаєшся? — спитала його.

— З тобою лякатися нецікаво, — поскаржився він, — швидко набридає.

— Чому? — спитала я.

— Ти не реагуєш, — пояснив він.

— Діти! — трохи сердито погукала баба Галя. Мабуть, їй здалося, що ми з Елвісом несерйозні. Але це було не так — ми були серйозними. Ми просто так зганяємо напругу. За допомоги спілкування.

— То що? Зможеш зрадити Ліс? — уважно глянула вона мені у вічі.

— Так, — спокійно відповіла я і витримала її погляд.

— За нєфіг дєлать, — додав з-під стільця Елвіс.

— То слухай далі. Коли квітка опиняється у твоїх руках, ти повинна забути про те, що все і всі навколо друзі й брати. Тієї миті, коли ти зриваєш її, всі стають ворогами. Вони йдуть за тобою й ненавидять тебе. Але боятися все одно не варто. Головне правило: не біжи. Вбивай усіх живих істот навколо. Духів убити не намагайся, вони просто лякають. Але лякають так… я навіть не зможу передати це… ти сама відчуєш. Це — головна небезпека. Не зовнішня — внутрішня. Одне скажу з цього приводу: не обертайся на голоси позаду. Бий швидко й точно, іди до виходу з Лісу. Потім, якщо… коли він зрозуміє, що ти перемогла, то запропонує багато чого за те, щоб ти віддала квітку. Обереш те, що тобі потрібно.

— Щось не розумію… Не обертатися на голоси… А якщо за спиною голос і вовкулака водночас?

— Це неможливо. Вовкулаки теж бояться лісових духів, лісових жахів і лісової ненависті. Тільки-но духи почнуть наближатися до тебе, вовкулаки, опирі, мавки й інша нечиста сила втече. Тоді зосередься лише на собі та йди далі. Хоч би що відбувалося позаду, просто йди.

— Добре, — сказала я. Я все зрозуміла. Здається, перший етап (той етап, коли йтиму до квітки) буде навіть важчий. Бо не люблю й не дуже вмію брехати. А вбивати, не звертати уваги на голоси і просто йти далі, — вмію.

Баба Галя чомусь раптом згадала, що в неї є термінові справи, зібралася, побажала успіхів і майже вибігла за двері.

— То що? — спитала я в Елвіса.

— Поїхали, мабуть, — знизав котячими плечима він.

— Куди? — не зрозуміла я.

— Митися, — він пішов до ванної, — я перший.

— Ти куди? Чого?

— Ти думаєш, я тебе саму відпущу?

— Але я повинна бути сама, — нагадала я йому одне з правил, — квітку папороті треба шукати на самоті.

— Ну й шукатимемо: ти на самоті і я на самоті, просто поруч іти.

— Елвісе…

— Не сперечайся зі мною, — відрізав він і грюкнув дверима перед самісіньким носом.

Чудово!

Я позіхнула й пішла до кімнати — написати ще трошечки до свого роману.

Мені здається, що останнім часом мною занадто керує кіт.

«Кіт перебрав командування на себе», написала я, «Взагалі-то я була не проти. По-перше, він був усе ж таки чоловіком, а, по-друге, деколи здавався доволі серйозною й розумною людиною. Взагалі, я була б не проти назавжди віддати йому командування, проте моя гордість від цього могла б серйозно постраждати. Попри всі його непогані якості, він мав одну ваду — все ж таки був котом».

Чомусь я знову відключилася. Мене розбудив мокрий Елвіс. Він запхав мене до ванної, не звертаючи уваги на всі мої «а, може, давай завтра…»

Може, і справді варто було б на якийсь час передати йому командування. Та поки що командування було за мною, і я сподівалася його втримати. Похід за квіткою папороті — це тобі не до крамниці навідатися. Отож, звиняй, котику, але поки що головною в нашому тандемі буду я. Повинна бути я. Бо йдемо ми за квіткою лише задля того, аби повернути те, що я втратила. Ти поки що залишишся у ролі мого захисника, моєї тіні та мого вірного помічника.

— Ти ще довго? — раптом відірвав мене від думок про зверхність Елвіс.

— Так, а що?

— Я зуби забув почистити!

— Іди краще пилюку повитирай, у хаті вже місяць не прибирали!

— Це мій обов’язок? — він зробив наголос на слові «мій».

— А за що я тебе годую?

— А за що я тебе захищаю?

Ми ще довгенько гиркалися. Не по-справжньому, просто так. Ми були серйозно налаштовані на завтрашню ніч. Тому сьогодні нам просто необхідно було зігнати