Борва мечів - Джордж Мартін
— І всі йдуть додолу Молочною? — перепитав Верхоляк-Сестринець.
— Ти що, глухий? Я саме це й кажу.
Течія Молочної мала привести дичацьку орду просто до Кулака Першолюдей — старовинного дитинця на горі, де зараз отаборилася Нічна Варта. Кожен, хто мав крихту глузду, мусив уже втямити, що треба збирати бебехи та щодуху тікати до Стіни. Нехай Старий Ведмідь зміцнив Кулак палями, ямами, шпичаками — проти сили, що сунула річкою, все було марно. Якщо лишитися тут, їх оточать зусібіч і задавлять числом.
Що до Торена Рідколіса, то він хотів напасти першим. При панові Маладорові Кляску служив зброєносцем Миленький Донел Схил, а саме до намету Кляска приходив Рідколіс позаминулої ночі. Пан Маладор тримався тієї ж думки, що й старий пан Отин Вивір: відступати до Стіни. Але Рідколіс хотів переконати його в іншому.
— Цей Король-за-Стіною ніколи не чекатиме на нас так далеко на півночі, — переказував Миленький Донел слова розвідника. — Його орда велика, та безладна, переповнена зайвими їдцями, які не знають, з котрого кінця братися за зброю. Один рішучий удар виб’є з них усю спрагу до війни. Самі побачите: як розбіжаться дичаки з вереском по лісах, то ми про них іще років п’ятдесят не почуємо.
Три сотні проти тридцяти тисяч. Чет вважав, що це маячня божевільного. Але гірше було те, що пан Маладор пристав до думки Рідколіса, і тепер вони удвох прагнули переконати Старого Ведмедя.
— Якщо зачекаємося, то втратимо нагоду. І хтозна, чи матимемо її знову, — казав Рідколіс усім, хто погоджувався слухати.
Проти нього здіймав голос пан Отин Вивір:
— Ми є щитом, що боронить царину людей. Щита не викидають геть без жодної розумної на те причини.
Але Торен Рідколіс заперечував:
— Коли справа доходить до мечів, то найпевніший захист — раптово стяти ворогові голову, а не ховатися од нього за щитом, наче боягузлива баба.
Утім, ані Рідколіс, ані Вивір не очолювали загін. На чолі походу стояв князь-воєвода Мормонт, а Мормонт чекав на інших розвідників: Ярмана Парогача з хлопцями, що мали видертися Велетневими Сходами, та Кворина Піврукого з Джоном Сніговієм, які мали поткнутися до Вискливого Пересуву. Але Парогач і Піврукий надто вже довго не поверталися. Майже напевне, загинули. Чет уявив собі, як Джон Сніговій лежить синій та задублий на якійсь крижаній горі, а з дупи в нього стирчить дичацький спис. То була така втішна картина, що він аж усміхнувся. «Хоч би хто зарізав і його триклятого вовка.»
— Ведмедя тут нема, — раптом вирішив він. — Це старий слід. Ходімо на Кулак.
Собаки трохи не зісмикнули його на землю — їм кортіло повернутися до табору не менше, ніж їхньому псяреві. Може, гадали, що їх там погодують. Чет аж реготнув мимоволі. Він не годував хортів уже три дні, аби зліші були. Сьогодні вночі, перш ніж зникнути у темряві, Чет випустить їх поміж коней, щойно Миленький Донел Схил та Кульгавий Карл поріжуть конов’язі. Усім Кулаком тоді гасатимуть знавіснілі собаки та перелякані коні: топтатимуть вогнища, стрибатимуть на мур, збиватимуть додолу намети і людей. У такому безладі зникнення чотирнадцяти братчиків хтось помітить хіба що за кілька годин.
Верхоляк хотів був залучити до змови удвічі більше людей. Та що той просмерділий рибою сестринецький недоумок тямив у таких справах? Шепни одне слово не в те вухо — і не змигнеш оком, як станеш коротший на голову. Ні, чотирнадцять — якраз гарне число. Досить багато, щоб зробити все, що треба, і досить мало, щоб зберегти таємницю. Більшість знайшов та умовив сам Чет. Одним із його хлопців був Малюк-Павлюк — найсильніший чолов’яга на усій Стіні, хоча й тупий, як березове поліно. Одного разу він зламав дичакові спину, просто стиснувши його в обіймах. Ще з ними був Підсайдачник — цей отримав прізвисько від доброго гострого підсайдачного ножа, яким майстерно користався. Іншого змовника братчики звали Шовкоступ — той замолоду зґвалтував сотню жінок і хвалився, що жодна не чула, як він підкрадається на шовкових котячих лапах, аж доки не засадить по самі яйця.
Усе, що треба зробити, придумав і обміркував Чет. Він серед змовників був найрозумніший — недарма прослужив старому маестрові Аемону добрячих чотири роки, перш ніж підлий байстрюк Джон Сніговій відібрав у нього тепле місце і передав своєму жирному приятелеві. Чет хотів убити Сема Тарлі цієї ночі власноруч: спершу прошепотіти просто у вухо «Переказуй вітання Снігові-воєводі», а потім розчахнути панкові Кабанкові горлянку і подивитися, як кров забулькає струменем крізь його драглисте сало. Чет знав круків і не чекав з ними клопоту — не більше, ніж із Тарлі. Від одного доторку ножа той боягуз обісцить собі штани і забелькотить про змилування. Хай белькотить — ніякого змилування йому не буде. А як Чет уріже товстунові горлянку, то відчинить клітки та розлякає всіх круків, щоб на Стіні не отримали жодного листа. Шовкоступ із Малюком-Павлюком мали вколошкати Старого Ведмедя, Підсайдачник — Білана, а Верхоляк із родичами — Банена та старого Дивена, щоб не винюхали їхнього сліду. Вони складали харчі на дорогу вже два тижні; Миленький Донел та Кульгавий Карл наготували коней. Коли Мормонт помре, загін муситиме очолити пан Отин Вивір — старий, виснажений, слабкий розумом. Він утече на Стіну ще до заходу сонця і не гаятиме ані часу, ані людей, щоб когось по них посилати.
Поки вони долали ліс, собаки нетерпляче смикали за налигачі. Чет бачив, як із зелені вгору виростає Кулак. День був такий тьмяний, що Старий Ведмідь наказав запалити смолоскипи; велике їх коло горіло на стіні, що вінчала короною крутий кам’янистий пагорб. Троє розвідників перебріли через струмок, холодний, як лід, поверхнею якого плавали окремі крижини.
— Я пробиратимуся до берега, — довірливо розказував Верхоляк-Сестринець. — І я, і братусики. Збудуємо собі човника, попливемо додому, до Сестричок.
«А вдома вас упізнають як утікачів з Варти і одріжуть ваші дурні
