Борва мечів - Джордж Мартін

— Може, вона й не така дурна, як здається, — мовив він уголос.

Його наглядачка хибно зрозуміла сказане.

— Я не дурна. І не глуха.

Насправді Хайме не бажав її дражнити — то була справа занадто легка, ба навіть нуднувата.

— Я говорив сам до себе, і то не про вас. Коли сидиш сам-один у підземеллі, набуваєш звички балакати з собою.

Вона похмуро зиркнула на нього, штовхнула весла уперед, потягла їх назад і нічого не відповіла.

«Красномовства має стільки ж, скільки вроди на обличчі» — подумав Хайме, а уголос проказав:

— Маю до вас запитаннячко. З вашої вимови смію судити, що ви, панно, шляхетно уроджені — чи не так?

— Мій батько — Селвин, господар тарфійський, милістю богів князь у Надвечір’ї. — Навіть ці кілька слів вона вичавила з себе похмуро й буркотливо.

— Тарф! — мовив Хайме. — Пригадую. Така собі велика бридка скеля у вузькому морі. Але ж Надвечір’я, слушно згадати, присягає Штормоламові. Як це вас занесло на службу до Робба Зимосіцького?

— Я служу пані Кетлін. Вона звеліла доправити вас безпечно до вашого брата Тиріона у Король-Березі, а не вести дурні суперечки. Тому сидіть і мовчіть.

— Я вже намовчався аж по вінця, дівчино.

— То балакайте з паном Клеосом. Мені нема чого сказати чудовиську.

Хайме тюгукнув.

— Егей, тут навколо є чудовиська?! Може, ховаються просто під водою, га? Або сидять отам у верболозі? А я навіть меча не маю!

— Людину, що зґвалтувала власну сестру, вбила свого короля і викинула невинну дитину з вікна на вірну смерть, я не можу назвати інакше.

«Невинну дитину?! Те паскудне хлоп’я за нами шпигувало!» А Хайме ж тільки й хотів, що годинку побути наодинці з Серсеєю. Їхня подорож на північ виявилася суцільною мукою: щодня бачити її, та не мати змоги навіть торкнутися, а натомість знати, що Роберт щодня лізе рачки п’яний до неї в ліжко у тому величезному скрипучому каравані. Тиріон щосили намагався розвіяти братову тугу своїм гострим язиком, але марно.

— Ви б думали, ягідко, перш ніж щось казати про Серсею, — попередив він. — Добряче думали.

— Мене звати не ягідкою, а Брієнною!

— Чи вам не байдуже, як вас кличе чудовисько?

— Моє ім’я — Брієнна, — повторила вона і скривилася так, що ось зараз вкусить, мов собака.

— Себто панна Брієнна? — В її збентеженні Хайме відчув ознаки слабкості. — Е ні, у штанях та при мечі ви, мабуть, «пан Брієнна», чи не так?

Він зареготав.

— Я б радо кликав вас за лицарським звичаєм, та хіба від того робляться лицарями? Скільки не вбирай молочну корову в ладри, броню і шовкові капи — а вона однак воїна у битву не понесе.

— Пане Хайме, благаю вас, облиште грубіянити шляхетній панні. — Під киреєю пан Клеос мав на собі вапенрока з баштами-близнюками дому Фрей та золотим левом Ланістерів у протилежних чвертях. — Шлях попереду довгий, і сваритися поміж себе нам недоцільно.

— Ви, пане брате, щось наплутали. Коли я сварюся, то не до кишені по слово лізу, а до піхов по меча. А до ласкавої панни я просто балакав, доки ви не втрутилися непрохано. Отже, скажіть-но мені, ягідко: невже усі жінки на Тарфі такі бридкі, як ви? Жалію їхніх чоловіків. Може, вони на своїй сірій скелі посеред моря зовсім не знають, яка з себе має бути справжня жінка?

— Тарф дуже гарний, — пробурчала дівка між ударами весел. — Його кличуть Сафіровим островом. А ти, почваро, стули пельку, поки я тобі цурку в неї не забила.

— Бачите, родичу, вона теж грубіянить! — звернувся Хайме до пана Клеоса. — Проте хребет у неї міцний, брехати не буду. Небагато чоловіків зважуються просто в очі назвати мене почварою.

«Зате за моєю спиною чого тільки не патякають.»

Пан Клеос занепокоєно кахикнув.

— Панна Брієнна, мабуть, почула ту брехню від Кетлін Старк. Адже Старки не мають надії розбити вас, пане брате, у полі зі зброєю в руках, от і нашіптують своїми отруйними язиками бозна-які підступні вигадки.

«Мовчи вже, тхір дурний! Вони саме це і зробили — розбили мене у полі зі зброєю в руках!» Утім, Хайме лише загадково посміхнувся. Люди здатні прочитати у загадковій усмішці все, що їм завгодно — от хай він і читає. «Цікаво, добрий родич Клеос щиро вірить у свою маячню чи намагається підлеститися? Кого ми тут собі маємо: чесного бевзя або мерзотного підлабузника?»

Пан Клеос тим часом, ні про що не здогадуючись, теревенив собі далі:

— Кожен, хто думає, що присяжний братчик Королегвардії здатен скривдити невинне дитя, не має жодного уявлення про честь!

«А таки підлабузника.» Правду кажучи, Хайме вже давно шкодував про те, що викинув Брандона Старка з вікна. А почав шкодувати ще тоді, як малий відмовився помирати, і за те Серсея геть прогризла братові голову.

— Хлопчакові сім років, Хайме! — вичитувала вона йому. — Якби він навіть і розумів, що бачили його очі, ми б його так залякали, щоб нікому анічичирк!

— Я гадки не мав, що ти захочеш…

— Ти ніколи ні про що не маєш гадки! Якщо раптом хлопчина прокинеться і розкаже батькові, що він бачив…

— Якщо-якщо-якщо. — Він притягнув її собі на коліна. — Якщо прокинеться, скажемо, що йому все наснилося. Або що він бреше. В найгіршому випадку я вб’ю Неда Старка.

— І що тоді зробить Роберт, як ти гадаєш?!

— Його королівська милість хай робить, що собі знає. А я робитиму, що собі знатиму. Треба буде — то й війну з ним розпочну. «Війна за Серсеїне межиніжжя» — ось як її зватимуть співці.

— Хайме, пусти! — вирувала вона, пробуючи стати на ноги.

Натомість він її поцілував. Якусь мить вона опиралася, та зрештою розтулила вуста йому назустріч. Хайме пам’ятав смак вина з гвоздиками на її язику. Вона здригнулася; його рука залізла їй під стан сукні, смикнула… шовк розірвався, випустив назовні груди, і на якийсь час про малого Старка було забуто.

Невже Серсея потім згадала про нього і винайняла згаданого пані Кетлін зарізяку, щоб завадити малому