Борва мечів - Джордж Мартін

Вони пристали до берега вище за течією від того місця, де над водою схилявся великий дуб. Коли Брієнна спустила вітрило, Хайме незграбно виліз на берег, потерпаючи від кайданів. Червонозуб залився йому в чоботи та промочив подерті штани. Зі щасливим сміхом він упав на коліна, занурив голову в воду і підняв її, геть змоклу, розбризкуючи краплі. Руки вкривала стара грязюка; коли Хайме відтер їх начисто у річці, вони здалися йому тоншими та блідішими, ніж він пам’ятав. Ноги заніміли і затремтіли, коли він переніс на них вагу тіла. «Загостювався я в Гостера Таллі. Хай його дідько вхопить за таку гостину.»

Брієнна з Клеосом витягли скедію на берег. Трупи висіли просто над головою, наче якісь мерзотні плоди, що вже дозріли і тепер гниють.

— Комусь доведеться їх зрізати, — мовила дівка.

— Я можу полізти. — Хайме вибрів на берег, брязкаючи ланцюгами. — Тільки кайдани зніміть.

Але дівчисько не почуло, бо саме витріщалося на одну з мертвих жінок. Хайме піддріботів ближче до неї — довших кроків не дозволяв ланцюг у стопу завдовжки. Побачивши грубу табличку, що висіла на шиї найвищого трупу, він усміхнувся і прочитав уголос:

— «Лев’ячі хвойди». Ти ба, дівчино, тут з ними справді вчинили не шляхетно, не по-лицарському… але ж ваші браття по зброї, не мої. Цікаво, кого це тут повісили?

— Дівок із корчми, — мовив пан Клеос Фрей. — Пригадую, тут саме стояв великий заїзд. Дехто з мого супроводу ночував у ньому, коли ми востаннє верталися до Водоплину.

Від будівлі лишився кам’яний підмурок, захаращений впалими, обвугленими кроквами та сволоками. Вугілля і попіл досі курилися димом.

Хайме бурдеїв та хвойд ніколи не знав; їх він лишив братові Тиріону, а сам жадав у цілому світі лише одну жінку — Серсею.

— Схоже, дівчатка трохи потішили вояків мого вельможного батечка. Може, піднесли напоїв з наїдками. А заразом кухлем пива та поцілуночком заробили собі тавро зрадників.

Він зиркнув угору та вниз річкою, аби впевнитися, що крім них, тут нікого нема.

— Це Бракенова земля. Мабуть, їх наказав стратити князь Джонос. Мій батько спалив його замок. Схоже, відтоді пан князь нас незлюбив.

— Це міг зробити Марк Дудар, — зазначив пан Клеос. — Або той лісовий чугайстер, Берік Дондаріон. Утім, я чув, що він убиває тільки вояків. Може, це одна зі зграй північан Руза Болтона?

— Болтона мій батько побив на Зеленозубі.

— Побив, але ж не знищив, — заперечив пан Клеос. — Коли князь Тайвин рушив проти бродів на Червонозубі, той знову виступив на південь. У Водоплині подейкували, що він забрав Гаренгол в пана Аморі Лорха.

Хайме почутому не зрадів.

— Панно Брієнно, — мовив він, сподіваючись, що чемна згадка її імені примусить дівчину дослухатися, — якщо князь Болтон зараз тримає Гаренгол, то й за Тризубом, і за королівським гостинцем добре наглядають.

Йому здалося, що у її великих блакитних очах промайнула непевність.

— Ви під моїм захистом. Спершу вони муситимуть убити мене.

— Гадаю, для них це клопіт невеликий.

— Я б’юся незгірш вас, — буркнула вона, захищаючись. — Я була серед семи присяжних лицарів короля Ренлі. Його милість власноруч убрав мене у смугастий шовк Веселкової Гвардії.

— Веселкова Гвардія? Ви й шестеро інших дівчат, абощо? Колись один співець був ляпнув, що кожна діва у шовках мила та вродлива… але ж він не стрічав вас, чи не так?

Дівчина гнівно зачервонілася.

— Нам час копати могили. — І полізла на дерево.

На нижніх гілках дуба вона могла вільно стояти, тому пройшла ними поміж листя, зрізаючи трупи кинджалом. Коли тіла падали, з них здіймалися хмари мушви; з кожним наступним сморід ставав дедалі нестерпнішим.

— Чи не забагато клопоту заради якихось хвойд? — жалівся пан Клеос. — Чим ми маємо копати? Заступів немає, а меча я не псуватиму, він…

Раптом Брієнна скрикнула і прожогом зістрибнула з дерева.

— До човна, хутко! Там удалині вітрило.

Вони заспішили якомога швидше дістатися човна, хоча Хайме бігти не міг, і до скедії його тягнув родич. Брієнна відштовхнулася веслом і поспіхом напнула вітрило.

— Пане Клеосе! Ви теж сідайте на весла.

Клеос зробив, що сказали. Скедія почала різати воду трохи швидше; течія, вітер та весла допомагали один одному на їхню користь. Хайме у кайданах не мав чого робити, тому витріщався угору течією, але поки що бачив лише верхівку вітрила. Завдяки вигинам Червонозуба йому здалося, що інший човен знаходиться десь за полями і рухається на північ, прихований деревами, тоді як їхня скедія рухалася на південь. Але він знав, що очі можуть обманюватися. Він підніс обидві руки, щоб затулитися від сонця.

— Намулиста черлень і водяна блакить, — оголосив він кольори переслідувачів.

Брієнна щось нечутно проказала великим ротом, наче корова ремиґнула.

— Швидше, пане Клеосе, якщо ваша ласка.

Скоро спалена корчма зникла позаду, і верхівка вітрила теж. Утім, ненадовго — щойно погоня промине вигин, як їх знову буде видно.

— Сподіваймося, що шляхетні таллівці теж зупиняться, аби поховати мертвих шльондр.

Хайме не був у захваті від майбутнього повернення до темної цюпи. «Тиріон би зараз, напевне, вигадав щось хитромудре. А мені спадає на думку тільки зустріти їх з мечем у руці.»

Ще з годину вони гралися з переслідувачами у хованки та визиранки, крутилися звивистою річкою між малих лісистих острівців… та коли вже почали сподіватися, що загубили погоню, як віддалене вітрило знову з’явилося на очі. Пан Клеос спинився перепочити, витер чоло від поту і вилаявся:

— Хай їх Інші вхоплять!

— Веслуйте! — наказала Брієнна без зайвих балачок.

— За нами йде річкова галера, — оголосив Хайме, роздивившись як слід. З кожним ударом весел вона трохи наближалася. — Дев’ять весел з кожного боку, тобто вісімнадцятеро людей. А якщо вони туди й вояків напхали, то більше. Вітрило теж більше за наше. Ми не втечемо.

Пан Клеос заклякнув на веслі.

— Ви кажете, вісімнадцять?!

— Шестеро кожному. Я б узяв собі вісьмох, та оці прикраси дещо заважають. — Хайме підняв руки догори. — Якщо панна Брієнна не матиме ласки зняти їх з мене.

Брієнна нічого не відповіла, докладаючи усієї сили до весел.

— Ми мали часу проти них аж пів-ночі, — мовив Хайме. — Вони веслують од світанку, а відпочивають