Сабіт. Її перевертень - Влада Калина

Дана

Скільки себе пам'ятаю, я боялася грози. В дитинстві завжди ховалася під ліжко, або бігла до кімнати батьків, та запригувала до них. Покійна мама усміхалася, та говорила мені, що я народилася в таку погоду, тож не варто боятися того, що назначено мені долею… Як зараз пам'ятаю, коли мама сказала мені, міцно обніймаючи:

"Можливо ти зустрінеш свою долю в таку погоду. Хто зна!"

А я категорично кивала головою та відповідала, що нізащо носа на вулицю не висуну, яка там доля!

Здається моя мамуся бачила моє майбутнє. Адже я б ніколи не повірила її словам, якби в одну дощову, я би сказала грозову ніч - не вляпалась в халепу… В тієї халепи, незабутні фіалкофого кольору очі, погляд яких пробирає до кісток…

Жахлива погода сьогодні. А саме жахливіше те, що я не сиділа дома перед своїм комп'ютером, чи телевізором, а бігала Бог знає де.

Мокре волосся спадало мені на обличчя, від чого я не могла роздивитися куди йти. І так темно на вулиці, то ще й цей клятий, холодний дощ, з громом, який до чортиків лякав мене більше ніж бандити. Босоніж, адже мене схопили в моїй кімнаті, коли я тільки збиралася лягати спати. Я була до цього в тапцях але десь згубила їх. В своїй нічній сорочці, яка зовсім не зігрівала мене, тим паче наскрізь мокра.

Ці гади продерлися у моє вікно, коли я була у ванній кімнаті, то ж я не чула їх, і не могла втекти.

Скільки годин бігала по лісі… здавалося, що вічність. В мене не було часу замислюватись над цим. Я ледве встигала ногами перебирати, куди там ще думати!

Грім гуркотів так, що мені вуха позакладало. Весь час на небі з'являлися блискавки, яких я так боялась.

В житті стільки не бігала!

"Ага, захочеш жити ще не так "по летиш", тільки пилюка за тобою стоятиме. " 

- Де ця клята дівка?! - знову його голос, недалеко за кущами. Голос того, хто викрав мене з під носа моєї тітки. Я поселилась у неї, на деякий час, адже моя мама мешкає за кордоном.

- Біс його знає! В таку погоду хіба щось розгледиш. Ще й ніч на дворі! - Ці бандюки перекрикувались між собою, ходячи по лісі, шукаючи мене.

Я зціпивши зуби від болю, присіла, ні… впала, просто звалилася на мокрющу траву, під кущем. Мені було дуже страшно. Я так боялася знову потрапити до них в руки, а ще більше боялася бігати в грозу, в ночі, по незнайомому лісі, в якому мабуть повно гадюк, чи ще якоїсь нечесті.

Один із них мене поранив коли я вибігала з їх авто. Куля потрапила прямісінько в ліве плече. Від цього болю постійно темніло в очах. Здавалося, що я втратила багато крові… я не знаю, темно, поранення не видно. Мабуть мені тільки здавалося. 

Це все шок!

До цього, вони мене ще й били. Вдарили декілька разів по обличчю, щоб не кричала, не виривалась. Я втратила свідомість, і ці сволоти, запхали мене до свого автомобілю. 

- Обійди з того боку! - знову світло їхніх ліхтариків миготіло то тут, то там.

Боючись навіть пікнути, я б сказала навіть дихати, я продовжувала лежати під кущем. В грязному, мокрому листі, яке прилипало до мого тіла та волосся. Пахло хвоєю, та грязюкою. А, ще, якась гілка сильно колола мене в бік. Як то кажуть, у страха очі великі, то мабуть воно так і є, адже мені вже ввижалося, що по моїх руках щось повзає.

Жах!

Заплющила очі, прикусила нижню губу, намагалася не за кричати. 

- Немає ніде!... Я вже промок до кісток! Довго ще шукати цю шльондру?!

- Добре, досить! Їдемо! Будемо надіятися, що її вовки з'їдять!

"Він сказав вовки? Тут є вовки?!"

Ну, все. Зараз вони поїдуть, а я залишуся сама, без світла, в темноті. Мене точно вовки з'їдять!

Ні, потрібно бігти далі. І ще далі. Буду бігти по дорозі, по якій мене везли, може пощастить і по ній буде їхати ще хтось.

Почула, як завелись мотори їх автомобілів. І від того стало ще страшніше.

Сама, поранена, в ночі, в лісі… О, Господи! Я помру від розриву серця, яке весь час несамовито калатало та виривалося з грудей. Ще й в очах темніло.

Бігла стільки скільки могла. А могла я не багато. Геть вибилась із сил. Ще й змерзла. Промокла наскрізь. Мене не переставало трясти від холоду, та від страху. Весь час прислуховувалася чи не виють ті вовки, про яких вони говорили, і весь час оберталася, дивлячись, чи не біжать вони за мною, щоб з'їсти.

По дорозі, як на зло, ніхто не їхав. Жодного автомобілю. Ну, звісно ж… гроза! В таку погоду навіть коти по домівках сидять, а от я… А, я тікала кудись не зрозуміло куди, щоб врятуватися. Щоб врятуватися від того, хто хоче взяти мене проти моєї волі… Від свого зведеного брата, який з глузду з'їхав на тому, щоб оволодіти мною. Він здається хворий на всю голову. 

Я так боюсь його, що ладна навіть померти, лиш би не потрапляти до його лап.

Олег - так його звати. Олег Воронов! Це ім'я і досі мене лякає, так само, як і лякало шість років тому.

Олег викрав мене із власного дому, у тітки Ніни (маминої сестри) з під носа, вірніше, наказав це зробити ось цим бандитам, що ганялися за мною по лісі. Вони повинні були привезти мене до Олегового маєтку. По дорозі я втекла. Вистрибнула з авто, коли водій притормозив біля величезної калюжі.

В мене не було виходу. Адже, якби мене привезли до нього, то цей гад робив би все, що йому заманеться, з моїм тілом. Все, на що здатна його хвора уява. А вона у нього, повірте не нормальна!

Краще смерть! Яка доречі вже скоро за мною прийде. Я вже бачу вогні в її палаючих очах… Чи це світло з чиїхось вікон?

Невже в цьому лісі ще й хтось живе?!

Якийсь мабуть відлюдник, що ховається від Світу Божого. Або щаслива родина, яка колись була і в мене, до того часу, поки тато не помер.

Після його смерті, здається і мама помирала на моїх очах, оплакуючи його щодня. І це все тягнулося аж три роки. Доти, доки вона не надумалась знову вийти заміж. Зізнаюся чесно, після того весілля, почала помирати я - щодня. І мені здавалася, що той жах ніколи не скінчиться… Адже мій зведений брат, дещо забажав від мене. І це дещо - моя дівоча честь, яку я берегла не для нього. По моєму тілу і досі пробігають мурашки, як тільки я згадую ті дні, коли Олег торкався мене. Ці жахіття часто сняться мені по ночах, від чого я прокидаюся з криками…