Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
Тут у мене відпала не лише щелепа, а і майбутній зубний протез. Вбий мене бог! Я думав, що салемські братчики уміють робити цирк, але я не знав, що казав. Це трена було бачити.
Величезна (справді, дуже велика) баня повністю накривала окремий двоповерховий особняк, оточений поважно постриженими зеленими насадженнями (лінія знаків ішла вздовж огорожі). Дуже схоже на новорічну кульку з хаткою, якщо не задумуватися, скільки сил потрібно вкласти в таку штуку. Будинок виявився сліпим: всі вікна зашторені, ні вогника, ні тіні. А навколо….
Група розхристаних білих сканувала лозунги, найактивніший з них видряпався на ліхтарний стовп і розгойдувався на кшталт шимпанзе. Поряд давали одне одному інтерв’ю якісь колоритні персонажі в капелюхах-котелках і з паличками. На паралельній вулиці проводили натуральний молебен (добре, якщо без жертвоприношень). Єдиною ознакою активності НЗАМПІС були встановлені на високих триногах амулети-рефлектори цілком армійського вигляду (до смертного прокляття вони приготувалися, чи що?). Приголомшені активністю мас, жандарми тулилися до фургонів цілителів, а лікарі споглядали весь цей безлад з цинічними посмішками коновалів — «і цих також вилікуємо». На появу ще одного персонажа уваги ніхто не звернув.
Я несміливо пропхався до огорожі особняка. Все-таки люди не до кінця подуріли: ніхто не наближався до сповненого низьким гулом марева ближче, ніж на чотири метри. Два активісти зосереджено розписували брук незрозумілими піктограмами, про значення яких я питатися не ризикнув (завжди остерігався психів). Чудесники ніяк не реагували на ситуацію, і, можливо, це була для них найкраща тактика.
Хаос був настільки ідеальним, що просто не міг утворитися випадково. Не знаю, що задумало керівництво, але мені краще влаштувати свою помсту до того, як вони цим займуться. З чого б почати? Периметр видавався абсолютно непроникним, причому, його абсолютно точно укріпили якимось сортом біломагічних плетінь, так що звичайний зомбі в ньому би просто спікся. Чорні не можуть сприймати енергію білого Джерела безпосередньо, але, видно, надлишок мешканців щось повернув у моїй голові, тому що я чітко відчував тріскучий жар, яким пашіла чарівна завіса, а на межі зору розрізняв знаки, що висіли в дригкому мареві.
М-гм, черепиця паде з даху. Питається, чого ж мені в цілителів-то не сиділося?
Постійна присутність чорного Джерела обдавала мене сполохами низьких емоцій. Сутність небіжчика вкидувала у свідомість неправдиві образи і уривки ситуацій, які абсолютно не були зв’язані з реальністю, але на довгі секунди відволікали від рішення поточних задач. Що я можу в такому стані? Дурне питання. Все! Починаючи від отруєння винних найекзотичнішими способами і закінчуючи магічною диверсією за допомогою дядькових намистин (якраз на таких випадок і заправлених). В кінці кінців, я-то за заручників не відповідаю! І судити мене не встигнуть, якщо вже на те пішло. Але це все не комільфо, примітивно панове, скучно. Моє вражене самолюбство вимагало розмахнутися ширше. Вороги повинні бути знищені морально, розчавлені чимось, недоступним їх розумінню. Руки самі по собі потягнулися до торбини з големоімітаторами. Ух, зараз розійдуся!
Торбу вдалося непомітно підсунути до отвору водостоку — прямий магістральний зомбіпровід. Решту маніпуляцій можна було виконувати у всіх на очах, щоби уникнути підозр у злому умислі. Я став вибиратися з натовпу і тут же був перехоплений улюбленим вчителем. І хтось ще мені казатиме, що це не навмисне керований бардак?
— Ти чого сюди приперся? — підозріливо примружився Сатал.
Я набув максимально наївного виразу і закліпав очима.
— Допомагати. Раптом — справді зомбі!
Сатал мовчки поплямкав губами, імовірно, лічив одразу до тридцяти п’яти.
— Навіть не думай влізти в це! — відчеканив він. — За саму лише спробу в такий карантин зажену, що Шерех не знайде. Ти з твоїми травмами пів-міста можеш зрівняти з землею одним пчихом.
Сам такий.
Але прогнати мене не прогнали, лише приставили до команди цілителів — щоби був під рукою і на очах. Власне, цього я і добивався. Влаштувавшись біля лікарської карети, я відкрив бляшанку з-під цукерок і витрусив на долоню масивний мідний диск, що нагадував гру в лабіринти.
Штатний лікар одразу матеріалізувався поряд зі мною.
— Вам не можна ворожити!!!
— А я і не ворожу. Це головоломка.
Амулет в моїх руках був одним цілим з ордою шестипалих големів і реагував а доторки, задаючи (в цьому вся сіль!) точку збору груп в межах території контролю, а далі кожен «мурах» сам вибирав найкращий маршрут для досягнення цілі. Ніякої магії, правда, зі зворотнім зв’язком деякі проблеми, але в даному випадку складних дій не потрібно. Мої губи нестримно розповзалися в зловісній посмішці….
Від зойку, який пролунав через кілька секунд, натурально задзвеніли шиби. Ага, ага! Вигляд мураха розміром з долоню навіть чорного приголомшить, а вже як воно білому — виявити поряд з собою таку штуковину… Тут логіка вже відключається, діють самі рефлекси.
Ще за мить з будівлі з усіх щілин, забувши про двері і не переймаючись зніманням охоронних систем, линули сектанти і їх жертви, вперемішку. Вибиваючи віконні рами, проламуючи живопліт, бачачи, як ті, хто біжить перший, корчаться під ударами периметра, і все-одно не спиняючись ні на секунди. Добре хоч, будинок двоповерховий, а то повбивалися би всі до холєри. Жандарми від такого видовища оторопіли.
— Чого завмерли? Хапай їх скорше!!!
Точки, що позначали на амулеті положення големів, запульсували: хтось там ще зберігав достатньо самоконтролю, щоби спробувати роздушити повзучу гидоту. Мурахам-то байдуже, вони ж з частинок, а я зрадів і натиснув руну «атака на тепло». Отримавши команду, конструкти потягнулися до предметів, що мали температуру людського тіла, і закріпилися на них (а ще в мене в арсеналі є команда «проникнення досередини»).
Периметр затріщав і осипався — суперника було морально знищено. Я дав големам команду на повернення, вони перекинулися на маленьких (не більшими за ніготь) павучків і заспішили назад в торбину. Ось так! Ніяких слідів злочину. Тих, хто буде кричати про навалу гігантських комах, вважатимуть божевільними або любителями «дряконячих сліз».
«Наглядівці», звичайно, ґав не ловили: бійці кинулися досередини в той самий момент, як розпалося закляття. Воювати там вже було ні з ким, але щоб захопити трофеї — саме те. Надвір потягнулися ноші з калічками і дурниками, зляканими, перемазаними брудом і абсолютно несвідомими причин дивних поворотів своєї долі. Останнім поліцейські вивели під руки літнього пана, роздряпаного до крові (големи таких ран завдати
