П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню - Террі Гудкайнд

Далтон ретельно прорахував ситуацію.

— Чи повинні ми страждати, коли винагороджуються лише обрані? — Питався натовп Директор Прево.

У відповідь пролунало дружне «ні!».

— Чи повинні ви трудитися в поті чола, щоб лише обрані в Д'харі багатіли? — Натовп знову заревів «ні!».

— Чи повинні ми дозволяти цій людині пустити нанівець всі наші зусилля допомогти всім хакенцям стати вище їх сутності? Чи повинні ми дозволити знову втягнути наш народ в жорстоку спокусу освіти?

Натовп викрикував схвалення словам Директора Прево, деякі — як і велів їм Далтон — розмахували шапками. У натовпі загубилися приблизно п'ятдесят його гінців, одягнених у старі ганчірки і всіляко намагались підігріти народ.

Звичайно, деяких гарячий виступ Директора Прево надихав, але більшість мовчки слухали, розмірковуючи, чи покращиться їхнє власне життя від того, що вони чують.

Багато ретельно все зважували, причому на одній чаші ваг стояло їх благополуччя, а на іншому — прийдешні події. Більшість були цілком задоволені нинішнім станом речей і тільки в тому випадку починали хвилюватися, якщо прийдешні події погрожували погромами або зміною їх життя.

Далтон зрозумів, що все не так просто.

Послання донесли як годиться, але почули його люди байдужі.

— Він вказує на багато правильних речей, — зауважила Тереза.

— Так, — обійняв її за плечі Далтон.

— Мені здається, ця людина права. Нещасним хакенцям буде тільки гірше, якщо ми перестанемо піклуватися про них. Вони не готові самі зіткнутися з жорстокостями життя.

Погляд Далтона спрямувався на групу стоячих як статуї людей, що слухали гарячу промову Директора Прево.

— Так, сонечко, ти права. Ми повинні докласти ще зусиль, щоб допомогти людям.

І тут Далтон зрозумів, чого не вистачає і що йому робити.

Ні, — заявив Річард Дю Шайю. Та сердито схрестила руки. У цій позі зі своїм виступаючим вперед величезним животом вона виглядала майже комічно.

Нахилившись до неї, Річард знизив голос.

— Дю Шайю, як ти не розумієш, що я хочу побути наодинці з моєю… з Келен хоч трохи? Гаразд? — Гнів Дю Шайю затих.

— А, зрозуміла! Ти хочеш зайнятися коханням зі своєю іншого дружиною. Це добре. А то вже багато часу пройшло.

— Це не… — Річард взявся в боки. — І звідки, цікаво, ти знаєш, а?

Дю Шайю посміхнулась у відповідь:

— Гаразд, так тому і бути. Якщо обіцяєш, що це не займе багато часу.

Річард зібрався було заявити, що це займе стільки часу, скільки займе, але побоявся почути відповідь репліку, тому обмежився простим:

— Обіцяю.

Капітан Мейферт, здоровенний блондин-д'харіанець, командир ескорту, який супроводжував Келен з Річардом в Андер, зрадів тому, що вони мають намір без супроводу кудись їхати, не більше Дю Шайю, але був більш ввічливий, висловлюючи свої заперечення. Схоже, генерал Райбах повідомив йому, що, якщо мова йде про серйозні речі, він може сміливо висловлювати свої думки Магістрові Ралу, не побоюючись покарання.

— Лорд Рал, ми опинимося дуже далеко, якщо раптом вам знадобиться допомога… для захисту Матері-сповідниці, — після деякої заминки додав капітан, подумавши, що це, можливо, вплине на рішення Річарда.

— Дякую, капітане. Туди веде лише ось ця стежка. Оскільки ніхто не знає, куди ми прямуємо, то і засідки там бути не може. Це недалеко, і відсутні ми будемо недовго. Ви з вашими людьми будете патрулювати тут, поки ми з Келен туди з'їздимо.

— Слухаю, Магістре, — вельми неохоче кивнув капітан Мейферт. І негайно почав віддавати накази, розсилаючи солдатів в розвідку і виставляючи застави.

Річард повернувся до двох гінців, які прибули від генерала Райбаха.

— Передайте генералові, що я задоволений швидкістю, з якою він просувається, і тим, що він вважає, що зможе прибути сюди раніше військ Джегана. Передайте йому, що всі колишні накази залишаються в силі. Я хочу, щоб він в Андер не входив.

Гінці приїжджали і від'їжджали майже щодня, проскакуючи через блокпости біля різних Доміні Діртх, щоб їх роз'їзди були не так помітні. Річард наказав Райбаху триматися північніше, поза межами досяжності розвідників, патрулів і шпигунів Джегана. Якщо справа дійде до битви, то найважливіша перевага армії Д'хари — несподіванка. З цією частиною наказу генерал погодився, але був дуже незадоволений тим, що Річард знаходиться на потенційно ворожій території, маючи при собі всього лише тисячу солдатів.

У посланнях генералу Річард пояснював, що чудово розуміє його занепокоєння, однак тим не менше їм потрібно тримати армію в укритті, поки не настане час її використати. Річард роз'яснив у леденіючих подробицях, яка моторошна і безглузда смерть чекає солдат на кордоні, якщо армія спробує пробитися через Доміні Діртх. Поки вони не отримають згоди народу Андера, вони не можуть ризикувати брати їх кордон штурмом.

Але, що набагато істотніше, Річард ні на йоту не довіряв міністру Шанбору. Аж надто той солоденький. Правда рідко буває солодкою. А ось брехня — завжди.

Доміні Діртх — павутина, яка очікувала необережну жертву. Видимість легкої перемоги може виявитися пасткою, щоб заманити д'харіанську армію на погибель. Найбільше Річард боявся, що всі ці молоді хоробрі воїни поляжуть перед Доміні Діртх. Особливо знаючи, що жертва буде абсолютно марною. Вони загинуть, а Доміні Діртх як стояли, так і будуть стояти.

Генерал Райбах у повторній депеші пообіцяв, що як тільки вони передислокуються на північ, то будуть готові, у разі якщо Річард їх викличе, негайно кинутися на південь, але в очікуванні виклику будуть сидіти тихо, як миші.

— Слухаю, Магістр Рал, — відповів гонець, притиснувши кулак до серця. — Я передам генералу ваші слова.

Гінці розгорнули